Михайло Михайлович Коцюбинський - Fata morgana (збірник), Михайло Михайлович Коцюбинський

Олександр Дейнека погано лає. Важкі лайки гупають скрізь, як ціп на току.

Він мокне, а в хату не йде. В гурті йому легше.

– Затявся пан, держімось і ми.

– Проти громади нічого не зробить.

– Не присилує жати.

– Авжеж.

– Бастуймо – і край, – рішає Півтора Лиха.

А Мажуга вже на другім кутку підіймає людей:

– Чули?

– Та чули.

– Ну, що ж?

– Як люди.

– Бастують.

– Коли бастують, то й ми пристанем.

А панська нива дрімає, як море, у сіро-зеленій мряці, і сниться їй серп.

Хома сидить на горбку, Андрій біля нього. Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами, і танцюють у ньому – ліворуч ґуральня, праворуч – двір.

Голос в Андрія тонкий, плаксивий. Наче милостині просить з очей Хоми.

– Бачите, Хомо, що з мене зробили.

Але Хомині очі каламутні, як вода з милом. Вперлись кудись в простори, і тільки зрідка, як на миляній банці, мигне в них зелено-червоний вогник.

– Куди я тепер? До чого, як нема рук?

– Х-ха!

– Їм такі не потрібні. Мають здорових.

Хома мовчить.

– Що ж мені – пропадати?

– А пропадеш!

– Де ж правда на світі?

– Мовчи, Андрію. Мовчи та гинь.

– Живий не хоче гинуть.

– Тепер він плаче, а перше радів: ґуральня! Диво яке!.. Щоб тому очі грали та танцювали зуби, хто її ставив.

Андрій гасне відразу і вже більше до себе говорить:

– З’їли мене, пане добродзею… Взяли та й з’їли…

– А ти думав – вони пожаліють? Гляди сюди! – Хома торкає Андрія в плече і повертає наліво. – Бачиш отих, що там! – Потому повертає його направо: – І тих, що там, багачів, дуків… Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спіймавсь – здеруть із тебе шкуру, оббілують дочиста, а те, що їм не потрібне, викинуть в гній.

– Правду ви кажете, Хомо, ой правду…

– Ти собі думаєш – фабрику ставлять, фільварок будують. А вони пута кують на людей, ставлять сильце, щоб людську силу спіймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашіль сволок…

Андрієві душно. Старі слова говорить Гудзь, а вони крають сьогодні, як нагострений ніж, наче більма з очей стинають. На хвилину очі пробили мури ґуральні, стіни панського двору і дивляться вглиб, по-новому…

– Запоганили землю, наче короста, – чує Андрій. – Скільки їх – жмінька, а гляди, як насіли землі на груди, як простягають далеко руки. Здушили села своїми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку – бач, он лежать села, як купи гною на панському полі, а над ними димлять сахарні й ґуральні та людську силу переганяють на гроші…

Андрієві дивно, що він вперше сьогодні побачив, які справді маленькі, загублені села. Наче хто розтрусив по майдані трошки соломи з воза. І теж йому дивно, що панський пастух наче виріс одразу отут перед ним. Сидить попліч, наче дуб вріс у землю, а під ноги йому покірно котять жовті хвилі лани, і навіть сонце в покорі стелиться долом.

Андрій забув жалітись. Він тільки дивиться й слуха.

– Поглянь на мене, а я на тебе. Ти мені сивий волос покажеш, своє каліцтво, а я тобі що? Може, душу свою, що закопав у гної, як глядів панську худобу! Я там все закопав, чим горіла душа, а ти один з другим дививсь та мовчав, бодай ви поніміли навіки всі догола, кроти сліпі…

Овва! А що зміг би Андрій? Чим винні люди?

Хома встромляє в Андрієві очі свої, каламутні. Гострий, колючий сміх креше з них іскри, а насподі сіро-жовтої гущі почина вже кипіти.

Андрій не може змигнути, йому моторошно.

Хома мовчить, та Андрій чує, що сміх клекоче в Хомі, як вода в казані.

Сміх вирвався врешті, і прижмурилось сонце.

І раптом велике, гаряче обличчя присунулось близько, до самого вуха Андрія, війнуло жаром. Слова полетіли так швидко, що він їх ледве ловив:

– Не міг? Ні, брешеш, міг. Бачиш – лани… пшениця – як море… панське багатство… А ти узяв сірник – один з коробки сірник – і полетіли в небо дими, а на землі лишився сам попілець… Бачиш – будинки, палаци, повно худоби, добра… А ти прийшов маленький, сірий, як мишача тінь, – і за тобою тільки вугілля…

Хома говорить все швидше і швидше, рве слово, свистить і клекоче.

– Од пана до пана… з ґуральні в сахарню… з кубла в кубло. Скрізь, де людська кривда гніздо собі звила, аж поки не стане гола земля…

Андрієві очі лізуть на лоба, а за плечима – мурахи.

– Чуєш? – свистить Хома. – Тільки гола земля та сонце…

Хома божевільний… Що він говорить?

Андрієві треба щось одповісти, та язик, полохливий, мов заєць, тіка кудись в горло.

Повернувся нарешті, але виходить зовсім не те, що треба.

– Бог з вами, Хомо. Хіба таке можна робити?

Хома дивиться мовчки, потому цідить до нього згори вдолину, наче межи очі плює:

– Хам ти… Червак… Гний, пропадай, щоб і слід твій загинув, так наче ніколи тебе не було…

– Овва! Які ж бо ви, Хомо…

Але Хома не слуха. Встає, високий, лютий, і йде в пшеницю, як в воду, а Андрій прилип до землі, неначе торішній зогнилий листок.

Економ світить до пана чолом, а на бронзовім обличчі, де завжди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокій.

– А що там, Яне?

– Прошу пана, сьогодні не можна почати жнива.

– А то чому? Хіба Ян не загадував вчора?

– Ціле село оббігав, прошу ласкавого пана, та ніхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашій ціні.

– Як то не хочуть?

Пан стрепенувся. Забастовка? У нього?

Пан чує образу. Він знає, що по селах були забастовки, але щоб в нього, коли він завжди був добрий для хлопа, не раз дарував спаш, а його жінка ніколи не одмовляла хорим в порошках хіни, олійку і арніковій примочці… Він ще раз хоче почути:

– Ян каже – не хочуть?

– Так, прошу пана.

Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, він вкусить, наче гадюка.

Пан зазирає в вікно. Сонце тільки що встало.

– Ну, добре. От що… зараз мені на коня і духом до Ямищ. Нанять ямищан. Коли не схочуть, набав ціну.

– Слухаю пана.

– Лайдаки!

Але не встигла ранішня тиша ковтнути ще тупіт кінських копит, як знадвору влітає в хату приглушений гомін, і тільки високий жіночий голос ріже його, як поломінь дим.

Що там?

Пан одчиняє вікно.

Вся челядь на дворі. Пастухи навіть. Наймички з кухні на бігу лопотять спідницями… Якісь чужі люди.

Що там за крик? Які там люди?

Пан загортає розхристані груди і хоче щось зрозуміти, але на нього не звертають уваги.

– Максиме! Ей, хто там? Максиме!

Максим врешті біжить, якийсь непевний, налякані очі, а за ним другі.

– Це, прошу пана, не наша вина… Життя миліше за службу… Скалічать, що тоді діти будуть робити…

– Що таке?! Ну! Говори!

В одповідь челядь кричить гуртом:

– Як що? Забастовка. Не покинем роботи – поб’ють… Чого тут, ходім… Гей, хлопці, гайда… Це, пане,