Констандія Сотиріу - Гіркий край, Констандія Сотиріу

мене пожалів хлопчина. «Нічого, — каже, — ми Вас утомили, мабуть». «Ми втомили її», — повернувся до жінки. «Добре, хай подумає і відповість завтра-післязавтра. Але в цьому вся суть! — до нього. — Абсолютно вся». Щось таке сказала йому. В цьому вся суть. Абсолютно вся. «Добре, — кажу, — якщо це так важливо, спробую пригадати». Думала-думала, думала-думала, аж температура підскочила. Звелася на ноги, почала ходити по хаті, плескала руками, затискала собі рот, дивилася собі на ноги, на яку, на яку ж ногу кульгав Йоргакіс. Яка нога? З якого боку? За ними вже курява вляглася, а я все силилася пригадати, думала про це всю ніч. Яка нога була коротшою в Йоргакіса? На яку ногу він кульгав? Так і не змогла це пригадати по сей день.

Наше тимчасове пристанище складалося з купи білих брезентових тентів. Нас, сім родин із одного села, поселили всіх разом. Мій дідусь зголосився бути за головного. Він і в нашому селі був мухтаром[37]. Коли в когось ставалась якась халепа, він ішов до дідуся, а той — до пані з комісії, і все вирішувалося. Бабуся пишалася ним. «Поважають Кир’якоса, дуже поважають», — казала вона сусідкам. Знав і кілька слів англійською, міг порозумітися. Серпень минав, починали дути північні вітри. Прийшли сусідки, заходилися скаржитися. «Хай би нас звідсіля переселили, — кажуть йому, — скажи їм, хай знайдуть для нас будинки. Діти позастуджуються, схопить у них горло, захворіють на астму». Дідусь одягнув свій піджак, пішов до пані з Червоного, поскаржився. «At least three months, — каже йому, — ще маєте тут пробути. Ви не alone!» Дідусь не второпав нічого. «Що воно таке — ет ліст? Листа вона хоче, щоб ми написали, чи що?» Та збурилася. «Ви у нас не одні, — каже йому. — Розумієш, діду? Ще три місяці тут». Дідусь дуже засмутився. Просидів ззовні під навісом усю ніч і курив.

Уже розвиднилося з Божою поміччю, день надворі, а я й досі сиджу, п’ю каву, тут — телефон дзвонить. «Мати Божа, захисти, — кажу собі, — Богородице, зроби так, щоб це не була та жінка, я ж пригадати нічого не можу. Геть нічого! Про ногу». А це була Аспасія. «Маріє, — каже до мене, — Маріє, я бачила тебе уві сні вчора, всю ніч бачила цей сон. Ти йдеш полем, усіяним кістками, залитим кров’ю, земля розкисла від неї, ти грузнеш у ній, Маріє, на тобі гумові чоботи, такі, пам’ятаєш, які ми взували малими, коли ходили поливати городину. Йшла і грузла; на тобі був фартух, в який ти збирала кістки, йшла і грузла, чому, Маріє, ти йшла полем із кістками? Йшла і кульгала. Тим полем із кістками». Я затулила собі рота. «На яку ногу? — питаю її. — Кульгала на яку ногу?» Бог мені свідок! «На яку ногу я кульгала, Аспасіє, якщо твоя ласка, скажи мені?» «Цього не пам’ятаю, — відповідає Аспасія, — хоч убий, б’ю себе в груди, а пригадати, на яку ногу ти кульгала, не можу. А це важливо?» «Так, — кажу їй, — так. У цьому вся суть, абсолютно вся». Замовкли вдвох, отак і просиділи тоді багато часу мовчки. Яка ж то була нога, яка кульгала? Яка? Не пам’ятає, не може пригадати. Але — не знаю — те, що й Аспасія не могла пригадати, мене якось заспокоїло. І те, що вона мене побачила у своєму сні, якось утішило. Те, що хтось переймався моїми справами. «Спасуло, — кажу їй, — знайшлися останки Йоргакіса[38]. Приїздила вчора одна пані й сказала, що, імовірно, вони знайшли кістки Йоргакіса. Про Вашого чоловіка, вона сказала, щось таке. Аспасіє, що мені робити? Що нам робити? Знайшли Йоргоса. Так вона сказала мені. У якомусь колодязі, під мулом, разом з іншими. Йоргакіса. А я не можу пригадати, на яку ногу він шкутильгав. Аспасіє, Йоргоса знайшли, а я не можу пригадати, на яку ногу він шкутильгав. Що мені робити? Що нам робити?» «Що робити? — перепитала Аспасія. — Нічого! Нічого не робити! Піти і поховати його!» І через кілька днів ми його поховали.

— А розкажіть історію про Святого Георгія.

— А розкажіть історію, яка нравилася Спасулі, шоб збіг собі час.

— Розкажіть історію з Драконом.

— З Драконом, шо вкрав та замкнув воду.

— І люди посилали йому своїх дітей.

— По шестеро, по восьмеро дітей, шоб нелюд міг їх зжерти.

— І воду вивільнив, яка не дала б країні вмерти.

— Настав той час, коли своє дитя й цареві слід віддати.

— Доньку, яка завтра під вінець повинна була стати.

— А нині хоч-не хоч бери й веди її до Змія.

— І тоді прийшов Святий.

— Прийшов Святий та її врятував.

— Добридень, кралю, мій уклін тобі й щирі вітання.

— Хай твоя врода розцвіте, мов ніжна квітка рання!

— Що робиш, кралю, тут сама біля печери Змія?

— Який зжере тебе, втекти від нього не зумієш!

— Так їй святий сказав.

— А вона йому й одвічає.

— Мій Пане, переповісти про все не маю сили.

— Люди їдять інших людей, худобу вже поїли.

— Як на роду написано країні стать заслоном.

— Нехай я смерть свою знайду у череві Дракона.

— Але Святий її порятував.

— Еге ж, порятував, аякже!

— Так тому Дракону врізав, шо аж земля загула.

— Урятував дівчину.

— Так, і нагороду не взяв.

— Ні, відмовився.

— Ні, не взяв Святий.

— Не треба володінь твоїх, багатств твоїх не треба.

— На честь Святого Георгія в країні храм збудуйте.

— І щораз, як квітень настає, його ім’я шануйте.

— Щораз, як квітень настає, його ім’я шануйте.

— От і вся історія.

— Історія, яку любить Спасула.

— У якій скаче Святий на поміч на своєму скакуні.

— У якій Святий на поміч на своєму жеребці скаче.

— Шоб урятувати тебе.

— Так. Шоб урятувати. Врятувати тебе.

— Чекай Святого, Спасуло, він об’язательно прискаче, шоб тебе врятувать!

2.

Колонія пацюків, яка зросла до сотень голів за три тижні до того, як згоріло село, за три тижні до того, як згоріло волосся та серце Марини, за три тижні і скількись там годин до того, як википіли й випарувалися всі лимонади, сотні пацюків, які прибігли звідкілясь та обсіли нори, що утворилися на мілині по берегах річки, саме їх першим побачив Карліто, але не схотів поділитися цією новиною ні з ким. Сім місяців, перш ніж він мав би