Стівен Кінг - Салимове Лігво

Кроккет, поза всякими сумнівами, був найзаможнішою людиною в Салимовому Лігві й одним з найзаможніших в окрузі Камберленд, хоча нічого ні в його офісі, ні в його особі на це не вказувало. Офіс був старим, запилюженим й освітлювався двома засидженими мухами, жовтими плафонами-кулями. Письмовим столом слугував захаращений паперами, ручками та кореспонденцією старозавітний секретер. На одному його крилі містилося горня з клеєм, а на другому – квадратне скляне прес-пап’є, різні грані якого являли фотознімки родини Кроккета. На стосі реєстраційних книг стояв, небезпечно балансуючи, повний сірників акваріум, табличка на передній стінці якого повідомляла: «Для наших безсірникових друзів»[80]. Окрім трьох вогнетривких сталевих шаф та стола секретарки у невеличкій загородці, офіс був порожнім.

Хоча там були картинки.

Моментальні знімки і фотографії були скрізь – пришпилені, причеплені або приклеєні стрічкою на всі доступні поверхні. Деякі були новими полароїдними принтами, інші зробленими кілька років тому на плівку «Кодак» кольоровими знімками, але ще більше було покручених і пожовклих чорно-білих фотографій, деякі з яких сягали п’ятнадцятирічної давнини. Під кожною містився друкований опис: «Гарне заміське житло! Шість кмн.» або «Місцина на пагорбі! Дорога Теґґартів Ручай! $ 32000 – Дешево», або «Годиться для есквайра! 10 кмн. Фермерське обійстя. Бернс-роуд». Контора виглядала гнітюче безперспективною невдахою, якою вона й була до 1957 року, коли Ларрі Кроккет, якого успішніша спільнота Єрусалимового Лігва вважала лише на щабель вищим за безнадійного, вирішив, що майбутнє належить трейлерам. У ті відійшлі, туманні часи більшість людей вважали трейлери такими собі похватними сріблястими повозками, яку чіпляєш ззаду до своєї автівки, коли хочеш з’їздити до Єловстонського національного парку і сфотографувати свою дружину з дітьми на фоні Старого Вірного[81]. У ті відійшлі, туманні часи навряд чи хтось – навіть самі виробники трейлерів – передбачали той день, коли на заміну похватним сріблястим повозкам прийдуть кемпери, які встановлюються прямо на кузові вашого пікапа «Шеві» або можуть постачатися самі цілком моторизованими.

Однак Ларрі не мав потреби знати такі речі. Цей не більше ніж прозорливець-дилетант просто пішов до міської управи (в ті часи він не був виборним; у ті часи його не вибрали б навіть на гицеля) і переглянув закони зонування у Єрусалимовому Лігві. Вони були надзвичайно спокусливими. Читаючи між рядків, він побачив тисячі доларів. Закон встановлював, що не можна влаштовувати громадського сміттєзвалища чи тримати більше трьох непридатних автомобілів на своєму подвір’ї, якщо ви не маєте ліцензії на сміттєзвалище, або мати хімічний туалет – доволі примхливий і не дуже точний термін для відхідку – якщо це не ухвалено міським санітарним інспектором. Ось воно.

Ларрі позакладав усе своє дощенту, ще більше набрав у борг і придбав три трейлери. Але не похватні маленькі сріблясті повозки, а довгі, шикарні, товстошиї монстри зі штучними панелями «під дерево» і обшитими кухонним пластиком туалетами. Для кожного він купив по одноакровій ділянці на Приселку, де земля була дешевою, встановив їх на дешевих основах і поринув у роботу з їх продажу. Він її виконав за три місяці, подолавши певний початковий опір людей, котрі мали сумніви щодо життя в будинку, який нагадує пульманівський залізничний вагон, і його прибуток становив близько десяти тисяч доларів. Хвиля майбутнього прибула у Салимове Лігво, і Ларрі Кроккет їхав на вершечку її хребта.

Того дня, коли в його офіс увійшов Р. Т. Стрейкер, Кроккет коштував близько двох мільйонів доларів. Він досяг цього внаслідок земельних спекуляцій у безлічі сусідніх міст і містечок (але не в Лігві; не сери там, де годуєшся – таким було гасло Лоренса Кроккета), засновуючись на переконанні, що індустрія мобільних будинків зростатиме скаженими темпами. Так і сталося і, Боже мій, як попливли до нього гроші.

У 1965 році Ларрі став негласним партнером підрядника на ім’я Ромео Пулен, який забудовував супермаркет-плазу в Оберні[82]. Пулен був пройдисвітом-ветераном, тож з його спритністю в робочих процесах і обізнаністю Ларрі з цифрами вони заробили по $ 750 000 кожний, а Дядьку Сему мусили відрапортувати тільки про третину того. Все це було вкрай захопливим, а якщо дах супермаркету в погану погоду протікав, ну, таке життя.

У 1966–1968 роках Ларрі купив контрольні пакети в трьох мейнських компаніях, що торгували мобільними домами, провівши певну кількість хитромудрих перетасовок власників, щоби скинути з хвоста податківців. Ромео Пулену він описав цей процес так: в’їжджаєш у Тунель Кохання з дівчиною-А, дрючиш у машині на задньому сидінні дівчину-Б і зрештою виїжджаєш на іншому боці, тримаючись за руки з дівчиною-А. Тож зрештою він купував мобільні доми сам у себе, і ці інцестуальні бізнеси відзначались таким здоров’ям, що було майже лячно.

Угоди з дияволом, аякже, думав Ларрі, перекладаючи свої папери. Коли маєш з ним справи, банкноти мусять відгонити сіркою.

Люди, які купували трейлери, були трударями нижчого середнього класу – сині або білі комірці – люди, що не могли згромадити авансовий платіж за більш порядний будинок, або старші люди, які шукали способи розтягнути свої соціальні страховки. Сама ідея абсолютно новенького шестикімнатного будинку була якоюсь заворожливою для цих людей. Для літніх там малася ще одна перевага, дещо таке, на що не звертали уваги інші, але Ларрі, завжди проникливий, це собі зазначив: усі трейлери одноповерхові, там нема сходів, якими треба лізти вгору.

Фінансування також було легким. Зазвичай першого внеску $ 500 було достатньо, щоб зробити справу. А за важких часів акулячого кредитування у давні шістдесяті той факт, що решта $ 9500 надаються під 24 %, рідко усвідомлювався тими прагнучими власного дому людьми як пастка.

І, Боже мій! Як же напливали гроші.

Сам Кроккет дуже мало змінився, навіть після того, як зіграв у «Давайте укладемо угоду» з цим каламутним містером Стрейкером. Ніякий дизайнер-педик не приїхав переобладнувати інтер’єр його офісу. Він досі, замість кондиціонера, обходився дешевим електричним вентилятором. Носив ті самі, з лискучими сідницями, костюми або комбінував штани з викличними спортивними піджаками. Курив ті самі дешеві сигари і досі суботніми вечорами зависав «У Делла», щоб випити кілька кухлів пива і поганяти з хлопцями кулі на більярді. Він не припиняв працювати з нерухомістю рідного міста, що виплоджувало йому дві вигоди: перша – це допомагало його обранню на виборного; друга – це гарненько скидало з рахунків його податкову декларацію, бо видима діяльність перебувала щороку на один щабель нижче рівня беззбитковості. Окрім Дому Марстена, він був і лишався агентом з продажу, мабуть, іще з трьох дюжин занехаяних обійсть у цій місцевості. Звичайно, траплялися й вигідні угоди. Але Ларрі їх не реалізовував. Зрештою, гроші не переставали напливати.

Можливо, занадто багато грошей. Існує можливість, побоювався він, перемудрити самого себе. В’їхати до Тунелю Кохання з дівчиною-А, видрючити дівчину-Б, виїхати звідти, тримаючись за руку з дівчиною-А, щоб у підсумку вони разом збили тебе на лайно. Стрейкер тоді сказав, що він сконтактується, і було це чотирнадцять місяців тому. А що, як…

І тут задзвонив телефон.

4

– Містере Кроккете, – пролунав знайомий, беземоційний голос.

– Стрейкер, чи не так?

– Саме так.

– Я тільки-но про вас думав. Мабуть, я екстрасенс.

– Це вельми забавно, містере Кроккете. Мені потрібна певна послуга, якщо ваша ласка.

– Гадаю, можете на це розраховувати.

– Будь ласка, знайдіть вантажівку. Велику. Можете винайняти. Подайте її в Портлендський порт сьогодні ввечері, рівно о сьомій. До Митного причалу[83]. Двох вантажників буде достатньо, я гадаю.

– Гаразд.

Ларрі підтягнув