Стівен Кінг - Якщо кров тече

відучити алкоголіків та наркоманів від їхніх поганих звичок. Цей хлопець на ім’я Ренді Скваєрз сидів у моїй «тойоті» й пив бурбон із горла пляшки з індичкою на етикетці, яку купив на частину з тих п’ятдесяти доларів, що я йому дав (так, я завважив іронію ситуації). Я спитав, чи не залишив, бува, Вітмор передсмертної записки.

– Залишив, – сказав Скваєрз. – І навіть доволі зворушливу. «Віддавай усю любов, що зможеш» – було написано в ній.

У мене на руках вискочили сироти, але рукави приховали це, а я спромігся на усмішку. Я міг сказати йому, що то не просто останній заклик, а рядок з «Тримайся свого чоловіка» Теммі Вайнет. Скваєрз би все одно не зрозумів, до чого це, а в мене не було причин йому пояснювати. Це було між мною і містером Герріґеном.

* * *

На те невелике дослідження я витратив три дні. Коли повернувся, тато спитав, чи сподобалася мені мінівідпустка. Я сказав, що так. Він спитав, чи я готовий повертатися до навчання за кілька тижнів. Я сказав, що так. Він уважно глянув на мене й спитав, чи все гаразд. Я сказав, що так, сам не знаючи, брешу чи ні.

Якась частина мене й досі вірила, що Кенні Янко помер випадково, а Дін Вітмор вчинив самогубство – можливо, через почуття провини. Я пробував уявити, як містер Герріґен якось утілювався перед ними й спричиняв їхні смерті, – і не міг. Якщо так було насправді, то я причетний до вбивства, винний якщо не за державним законом, то за моральним. Врешті-решт, я бажав Вітмору смерті. Імовірно, що й Кенні теж – десь у глибині серця.

– Ти впевнений? – спитав тато. Він не зводив з мене допитливого погляду, як бувало в дитинстві, коли я робив яку дрібну шкоду.

– Абсолютно, – сказав я.

– Гаразд, але якщо захочеш поговорити, то я тут.

Так, і слава Богу, що так, але говорити про це я все одно не зміг би, бо точно здався б йому скаженцем.

Я повернувся до кімнати й узяв старий айфон з полички в шафці. Він пречудово тримав заряд. Нащо я це зробив? Хотів подзвонити йому в могилу й подякувати? Спитати, чи це справді він? Не пам’ятаю, і, мабуть, це не має значення, бо я не подзвонив. Увімкнувши телефон, я побачив текстове повідомлення від користувача корольпірат1. Тремтячим пальцем я тицьнув в екран і прочитав таке: «К К К сП».

Я дивився на повідомлення, і мені сяйнула думка, імовірність, котра до кінця того літа і пір’їнкою не торкалася моїх думок. А що, коли я якимось чином тримаю містера Герріґена в заручниках? Прив’язую його до земних клопотів телефоном, котрий запхнув до його піджака, перш ніж опустилося віко? І те, про що я його просив, завдавало йому болю? Навіть мучило?

«Малоймовірно, – подумав я. – Згадай, що казала місіс Ґроґен про Дасті Білодо. Що він не зміг би отримати й роботу вигрібальника курячого лайна з сараю старого Доренса Марстеллара, після того як украв щось у містера Герріґена. Той про це подбав».

Так, і дещо інше. Вона сказала, що він роздавав чесно, але горе тому, хто був у його поганому списку. Чи роздавав Дін Вітмор чесно? Ні. Чи роздавав Кенні Янко чесно? Теж ні. Тож, можливо, містер Герріґен був радий докласти руку. Може, йому це навіть сподобалося.

– Якщо він узагалі був причетний, – прошепотів я.

Таки був. У глибині серця я це знав. Як і дещо інше. Я знав, що значило останнє повідомлення: «Крейґу, спинись».

Бо я мучив його чи мучив себе?

Я вирішив, що врешті-решт це не має значення.

* * *

Наступного дня сильно дощило, прохолодна вода лилася з неба без грому, а це значило, що перші осінні барви проявляться вже за тиждень чи два. Дощ був на добро, бо все літнє населення – хто ще лишився – поховалося по своїх сезонних прихистках, і озеро Касл спорожніло. Я припаркувався в зоні для пікніків з північного боку озера і пройшов до місця, котре ми дітьми називали Виступи: стояли там у купальних костюмах і підбурювали одне одного стрибнути. Дехто навіть стрибав.

Я пішов до краю стрімчака, де соснові голки закінчувалися й починався голий камінь, правдива сутність Нової Англії. Сягнув до кишені штанів і видобув свій перший айфон. Потримав його хвильку в руці, відчуваючи вагу й пригадуючи, як зрадів того різдвяного ранку, коли розгорнув коробку й побачив логотип «Еппл». Чи скрикнув я від радості? Не пам’ятав, але був майже певен, що так.

Він і досі тримав заряд, хоч той і впав до п’ятдесяти відсотків. Я подзвонив містеру Герріґену й був упевнений, що в чорній землі В’язового кладовища, у кишені дорогого костюма, що тепер узявся цвіллю, заспівала Теммі Вайнет. Я ще раз послухав шкребучий голос старого, що обіцяв передзвонити, якщо це здасться йому доречним.

Я почекав сигналу. Тоді сказав:

– Дякую за все, містере Герріґен. Прощавайте.

Я закінчив виклик, заніс руку назад і жбурнув телефон з усієї сили. Простежив його траєкторію в сірому небі. Побачив сплеск там, де він упав у воду.

Я сягнув до лівої кишені й видобув свій поточний айфон 5C у яскравому чохлі. Мені захотілося кинути в озеро і його. Звісно, я легко прожив би й зі стаціонарним, і моє життя стало б легшим. Настільки менше балаканини, жодних повідомлень «А що ти робиш?» і жодних тупих емодзі. Якщо я після випуску отримаю роботу в газеті й муситиму бути на зв’язку, то зможу позичити десь телефон, а тоді поверну після завершення завдання, котре викликало в ньому потребу.

Я заніс руку назад, потримав так якийсь начебто довгий час – хвилину або й дві. Врешті повернув телефон до кишені. Не знаю точно, чи всі люди залежні від цих високотехнологічних бляшанок з-під кукурудзи, але я точно залежний, і знаю, що таким же був містер Герріґен. Саме тому я поклав того дня телефон до його кишені. Думаю, що телефон у двадцять першому сторіччі – це наш подружній зв’язок зі світом. Коли так, то шлюб, певно, поганенький.

Або ні. Після того, що сталося з Янко й Вітмором, і після останнього повідомлення від користувача корольпірат1 на світі лишається велика кількість штук, у яких я не впевнений. Для початку – сама дійсність. Але я знаю дві речі, і це знання тверде, як скелі Нової Англії. Коли настане мій час, я не хочу кремації й хочу бути похований з порожніми кишенями.

Дія третя: Спасибі, Чаку! 1

Марті Андерсон уперше побачив той рекламний щит якраз перед тим, як інтернет зник назавжди. Після перших коротких перебоїв мережа