Моріц Жігмонд - Родичі, Моріц Жігмонд

Його порцелянові зуби зблиснули аж до золотої пластинки.— То, значить, в нього росте черево! Добре, дуже добре.— Він поплескав Пішту по животу.— Отже, міністр уже користується пунктролером... Справді — він чимдалі гладшає. А колись же був стрункий, як тополя... І спорт любив... Одне слово, вже дійшлося до пунктролера... Одначе, любий мій, це й тобі не завадило б...

Пішта зашарівся, але не тому, що бургомістр натякнув на його живіт, а через т£, що замість "пунктролер" сказав "пунктумролер". Дав зрозуміти, що він не знає про^засіб проти ожиріння під такою назвою... А втім, Пішта помітив: бургомістр задоволений, що новий обер-прокурор при першій же зустрічі зумів установити з міністром такі інтимні взаємини, при яких йому була виказана навіть ця таємниця.

Нарешті мова зайшла про службові справи. На думку бургомістра, міністр щось готує для Жаратнока. Тому він поводився так просто з новим обер-прокурором.

Якби це було так! Від нього можна багато чого домогтися...

— Він сказав, що грошей не дасть, хіба що на рентабельні капіталовкладення. А я заперечив: "Ми, ваша вельможність, перебуваємо у дуже сприятливому становищі. Хоч би скільки знайшлося грошей для нас в Америці — ми зуміли б їх укласти досить рентабельно. Каналізація, правда, не дає безпосереднього прибутку, але хіба можна без неї обійтися?" Міністр на це відповів: "Маєш слушність, друже. Про пунктролер теж не можна сказати, що він дає проценти, однак річ це корисна".

— Ха-ха-ха!—зареготав бургомістр.— Ха-ха-ха! Тут відчинилися двері, і в кабінет увійшов Кардич.

— Сервус! Мені сказали, що ти тут сам.

— Заходь, друзяко,— мовив сміючись бургомістр.— Цей Пішта — золотий працівник! Уяви собі — міністр користується пунктролером.

— Ха-ха-ха! — засміявся й Кардич.— Це його графиня Цімбі примусила.

Обидва немолоді вже чоловіки реготали, як гімназисти. За кілька хвилин Пішта був утаємничений в те, що міністр кохається з графинею Цімбі, "яка взяла його в роботу"; заради власної дружини він зроду не зробив би того, що з превеликим задоволенням робить для графині. Всі її примхи виконує, всі забаганки...

За цією милою розмовою минув ранок.

— А Вені Тота призначили повітовим суддею..

— Та невже?

— В Лепень.

— Чудово! — Кардич знову засміявся — так, як тоді, коли почув про пунктролер.— Отже, все гаразд.— Він повернувся до Пішти з явним наміром розповісти щось кумедне.— Минулої зими Бені Тот виграв у карти багато грошей. Він купив у братів землю, що належала їм. Родову землю — шістсот сорок хольдів! Ціна, яку він запропонував, була така висока, що не можна було не продати, бо ніхто інший не заплатив би їм стільки. Але щастя зрадливе. Грошенята як прийшли до Бені Тота, так і пішли. І ледве заколосилась пшениця, землю знову довелося продати. Так і випала родина Тотів із списків земельної аристократії комітату! Кінець прийшов Тотам із Шебеша... О, як гарно мені там велося, коли я, був молодий! Там жив дядечко Арон Шебеші Тот, жив і Мічкі — днями його син благав мене взяти його в Кредитний банк писарем... А Балаші Меленг! У Мелецгів від їхнього маєтку ще залишився якийсь клапоть землі—завдяки спритності Едена Меленга... І правильно — не слід допускати, щоб гинули родини, коли є хоч якась можливість

ДОПОМОГТИ їм.

— Атож, слушна думка,— сказав бургомістр.

— Дуже! — засміявся Кардич.— Надзвичайно слушна. Особливо за нинішніх часів, коли так важко влаштуватись! Коли навіть міністрові дають прочухана за те, що він улаштував свого сина кандидатом на суддівську посаду. А інший міністр каже генеральному директорові Вексельного банку: "Я згоден узяти твого сина, якщо ти даси місце моєму..." Але Еден Меленг — поки що фігура... Зумів призначити свого земляка повітовим суддею...

Бургомістр сміявся з такою насолодою, ніби смоктав дуже смачну карамельку.

— Звичайно,— насмішкувато, але не вороже сказав він.— У Бені навіть не юридичний, а тільки адвокатський диплом.

— Якщо не вважати за практику й досвід те, що він охоче грав у карти з суддями й адвокатами...

У словах Кардича відчувався легкий відтінок жовчі, і Пішта подумав, що існування в суспільному житті такої панами навіть ці старі циніки мають за аморальне явище... Він теж сміявся, але скоріше, щоб приховати смуток, який навіяла йому ця розмова. І ще тому він сміявся, щоб легше здійснити було свій план улаштування менших братів...

Час минав непомітно. Пішта з подивом відчув, що в цьому товаристві він цілком на місці. Він сам не сподівався, що в Будапешті йому пощастить довідатись про стільки цікавих речей. Власне, він дістав інформацію від журналіста. Та ось що було дивно: тоді, в парламенті, слухаючи його, Пішта сердився, а тепер, помалу вливаючи у вуха дядечка Кардича та бургомістра все, що запам'ятав, радів: співрозмовники з неабиякою цікавістю слухали його. Згодилися плітки!..

Нарешті всі троє важко зітхнули, мовби після доброго обіду. Кардич сказав:

— А тепер я забираю Пішту й повезу його за місто. Мене саме запросили Боронкаї. Там буде й Андріш, він їздив разом із Піштою і сказав мені по телефону, що просто-таки зачарований ним. Тож і порадив, щоб я повіз його до Боронкаї. Може, вілла йому-сподобається...

Вони знову засміялися. Але Пішта, схвильований перспективою зустрічі з Магдаленою, не збагнув, що причиною цього сміху були Кардичеві слова: "Може, вілла йому сподобається..." Сказати так"—все одно що сказати злидареві: "Може, тобі смакуватиме цей чудовий обід..."

Вони сміялися з нього, але Пішта ще не розумів цього...

Він попросив принести йому з кабінету пальто, дозволив Кардичеві взяти себе під руку й просто-таки потягти до автомобіля.

Вже в машині Пішта згадав:

— А дружину я й не сповістив! Адже ми домовились, що оглянемо віллу разом!

— Навіщо жінці у це втручатися? Куди краще, коли чоловік заздалегідь усе підготує, а потім уже доповість їй. Поставить її перед фактом... Я ніколи не питаю порад у своєї дружини. Тільки ставлю їй до відома. Сюрприз, так би мовити...

Яка все-таки чудова річ — автомобіль! Через сім хвилин вони вже їхали алеєю. Ще за хвилину зупинилися перед віллою. Пішта страшенно бентежився. Серце його калатало, мовби в якогось студента, що йде на побачення...

Подзвонили. Відчинив садівник.

Пішли по всипаній гравієм доріжці.

Вже стемніло, й нічого не можна було розгледіти. Вуличні ліхтарі кидали лише тьмяне світло. Проминули парадні сходи й обійшли віллу. Побачили вхід, що вів у башту. Ця 'башта, вимурувана з гладенького світлого каміння, нагадувала Рибальський бастіон . Підіймаючись нагору, Пішта подумав, що його ведуть ніби в темницю: тільки в старовинних спорудах сходи викладали такими кам'яними плитами.

Нагорі були великі скляні двері, наполовину прочинені. Усі ввійшли, і Кардич звичним жестом увімкнув електрику. Спалахнуло сліпуче світло. Гості стояли в уступчастому холі, обшитому високими дерев'яними панелями. Ліворуч виднілися дерев'яні сходи в угорському стилі, які вели на третій поверх, а під ними багато дверей, що відчинялися в інші, менші кімнати. Пішта не міг навіть підрахувати, скільки їх. Через скляні двері навпроти можна було зазирнути в салон.

Кардич і Пішта роздягнулися, поклали палиці, причепурилися перед високим, від підлоги до стелі, дзеркалом, розпростали плечі — ну просто як артисти перед виходом на сцену,— і пройшли у тьмяно освітлений салон.

На перший погляд Пішті здалося, що салон — трохи завеликий. Взимку його, мабуть, важко обігріти...

Але за мить він про це забув, бо побачив Магдалену.

Магдалена сиділа в кріслі, майже навпроти нього. Праворуч, спиною до гостей, стояла її мати, пані Сенткалнаї, вдягнена так, ніби приїхала на врочистий прийом. На ній була чорна шовкова сукня з коштовними оздобами. На шиї — золотий ланцюжок. Пішта сам не знав, чого

1 Рибальський бастіон — частина Будайської фортеці в Будапешті.

він так пильно придивляється до цієї літньої дами. Яке в неї обличчя — біле, випещене! Але хода надто важка: чи стан трохи скривлений, чи ноги хворі...

Зате Магдалена напрочуд струнка. А яка вона висока — вища від Ліни! Пішта не пам'ятав, чи доводилось йому коли-небудь бачити її так зблизька, але найдужче його вразив саме зріст. А яка чітка й пружна в неї хода! Це хода самостійної людини, що має власну гідність і в якої вже увійшло в звичку оборонятися й наказувати...

— Прошу сідати. Як справи, ІІІомо?

Кардич заговорив голосно, жваво жестикулюючи. Він поводився тут як свій і всіляко намагався показати це. Зовсім як дядечко Берці вдома у Пішти...

Пішта не чув жодного слова із загальної розмови — він роздивлявся салон. Його стіни були суцільно завішані картинами. Пішта ніколи не бачив у приватній квартирі такої кількості картин.

Магдалена помітила його-подив.

— Тепер картини не в моді,— сказала вона.-тг Але я не зважаю на моду. Дуже люблю своїх друзів і нізащо в світі не розлучуся з їхніми творами.

— Ви знаєте всіх цих художників?

— Як вам сказати? Знаю з виставок. Але багато хто бував і тут, у мене.

На столі лежав гарний товстий альбом у мідній оправі. Магдалена поклала на нього свою довгу тонку руку й повела далі:

— Коли, ми вперше чекали гостей, то принесли сюди цей альбом. Погляньте, хто навідав нашу скромну оселю. Тут вірші, малюнки. Погляньте на підписи — відомі, достойні імена...

Пішта не вірив власним очам. Він бачив перед собою зовсім нову жінку. Те, що протягом дев'яти років здавалося чимось невагомим, мов повітря, раптом затверділо; розпечена лава раптом скам'яніла. Перед Піштою стояла енергійна, дуже впевнена й розсудлива жінка.

Досі він не наважувався глянути на Магдалену, а зараз не міг відвести від неї очей. Ним оволодів спокій — так, мовби навпроти — жива статуя, і він уже не боявся образити Магдалену поглядом. Вона втратила свої колишні чари. Не було в ній ніякої загадковості й сором'язливості, нічого дитячого й грайливого. А натомість зринало щось міцне, впевнене, як у .меблях, що оточували її. Вона була сповнена усвідомленої и водночас незмінної сили. Ніби картина, що навіки фіксує миттєве...

Обоє встали й почали дивитися картини зблизька. Маг-далена знала назву кожної, як пастух знає на ім'я своїх овець. Пішта подумав, що він не запам'ятав би жодної. Витвори найкращих художників молодого покоління висіли тут поруч з творіннями пензля старих майстрів.