Шевчук Валерій - Срібне молоко, Шевчук Валерій

Відтак у неї знову нестерпно запалали й запекли побиті щоки.

— Не допоміг мені, святий Миколаю, — сказала Гапка, зовсім не помічаючи, що невістка також прокинулася (її чоловік, Гапчин син, та діти ще спали) й зорила на свекруху широко розплющеними очима, — то не нарікай! До тебе першого звернулася, а ти, хай тобі грець із перцем, допомогти мені в біді не побажав.

І саме в цей час, коли таке виповіла, сонце, підбившись угору, вдарило всією потугою у східне віконце її хати і залило її всю з голови до ніг, від чого Гапка не так освітилася, як знову-таки потемніла. Проміння добилося навіть до образу Миколая, від чого дошка заграла барвами, і Гапці увіч здалося, що святий їй лукаво підморгнув, а може, й усміхнувся легкою всмішкою, а поставлена прямовисно його рука зі зведеними двома пальцями здригнулася, і ті пальці зрухнулися, ніби святий Миколай хотів зсучити Гапці неґречного жеста, але він цього, звісна річ, не зробив, очевидно, зміркувавши, що після того ця чеснотлива жінка про нього подумає.

— То це ви, мамо, — сказала хрипко невістка, — хочете звернутися до Хлопця, якого самі недавнечки кляли чортівським сином?

Гапка здригнулася й повернула почорніле лице в невістчин бік: та стояла, звично скрививши ротика.

— А ти помовч, лахудро! — сказала гостро. — Я ще з тобою матиму балачку, як ти на тому суді мене підтримала.

— Брехати не вмію, мамо, — сказала невістка, не змінюючи кривизни ротика. — Цього й ви мене научали, а коли кажете одне, а робите друге, то не моя в тому, мамо, вина!

3

Дяк Григорій Комарницький з тієї проминулої ночі тямив більше, ніж Гапка, бо та була тільки злостивою тінню, а він учасником, хоча, може, й напівучасником. Але прокинувся з важкою головою і чомусь без дзвінкої радости, яку мав після попередніх сходин із Явдохою, бо щось його почало гнітити й непокоїти, а що саме, таки не тямив. Отож устав спозарану, якраз у той час, коли Гапка молилася до святого Миколая; дяк же не молився, бо спозаранку якось не мав потреби до того, дістався до ґанку, витяг люльку й почав неквапно набивати тютюнцем, дивлячись, як сходить величезне світило, заливаючи світ яскравим сяйвом, котре й почало розганяти простелені над полями серпанки. І це сонце підказало йому відповідь: чому це прокинувся невдоволений? А річ проста: в ті рази сходився з Явдохою явно, а цього — уявно, а кого таке задовольнить? Але сон чи примарна розігра стояли перед очима так виразно, ніби сидів в академічному театрі в Києві, а перед очима розгорталися всі оті протазиси, епістазиси, катастазиси, в яких головним, а часом другорядним персонажем виступав таки він, теперішній глядач. Отож, добре знаючи зі шкільної науки теорію драми, дяк Григорій Комарницький не міг не подумати, що останнім актом має бути Катастрофа, адже ніяк драма не може закінчитися. Тож і вирішив зажити передсвітанкового сидження для перегляду дійства, яке перед ним виставлялось, але почав, як це годиться чинити в доброму творі, з пролога, хай і заховуючи його в актах основних.

Отже, все котилося, думав він, таки не із села Ворониного, про яке згадував, і не із села Троянова, звісна річ, а із села Сорочого, куди й справді невідь-чому налітало немало сорок, і то в певні дні: сідали на деревах, тинах, хатах, кущах і скрекотали, ніби на щось змовляючись, а по тому й розліталися. То саме в отому селі чи не вперше найшла на дяка Григорія Комарницького якась дивна туча, а може, це сороки її наскрекотали, бо саме тоді вчинили на село чергового нальота, принаймні уздрів їх кілька десятків. І в нього запаморочилася голова, а ще більше зтуманіла, коли побачив, як вулицею йде, підтанцьовуючи та підспівуючи, захмеліла молодиця-вдова. І видалася вона йому така звабна та гарна, що дяк спершу провів її запаленим поглядом і, хоча зовсім не збирався того чинити, однак щось його зі шкільного ґанку підвело. Він звівся й випустив дим, тоді ще лише ротом та носом, і від того ще більше скаламутився, та й пішов слідцем за молодицею, тим більше, що співала вона не що інше, як пісню про комара та муху, яку він у Сорочому таки й створив, можливо, підслухавши її в сорок, яких тоді налетіло із сорок, пісню вивчили школярі й рознесли селом, а від них її заспівали й дорослі. Отож дяк ішов за молодицею, як пес за псицею, спершу тішачись від того, що така ладна білоголова так ладно поспівує його ж таки складання, по тому відчув у тілі непевність, саме ту, котра чинить чоловіків немічними й дурними. І вже гонений тією третьою силою, дяк не зміг себе зупинити, тим більше, що в нього виникла добра нагода увійти з жінкою в розмову, сповістивши, що це його пісню вона виспівує, пританцьовуючи, але молодиця раптом стала й мовила так голосно, що дяк почув:

— Гей, стій! Оце вже й моя хата, порожня як душа!

І він добре знав, чому так сказала. Була то Настя Гноїха, бездітна вдова, на яку дяк і раніше накидав оком, але зачепити не смів, тоді ще не навчився випускати дим вухами та очима, а це тільки після того магічного дійства жіноцтво саме починало до нього липнути. Отож Настя переступила через тина й пішла, так само витанцьовуючи, через подвір'я, ще й покрутилася кілька разів, ще й ухнула визивно й дзвінко вівкнула, а тоді й подалася в порожню, як її душа, хату. Дяк крадьковито озирнувся і не уздрів нікого, крім двох сорок, які стрибали по тину: одна в один бік, а друга в інший; а ще він уздрів півня, який по-парубоцькому наскакував на курку, за мить осідлавши її; курка при цьому немічно присіла. І йому здалося, що це віщий знак, що Настя Гноїха так само присяде, коли він вистрибне їй на спину, і це ще більше задурманило його. Скочив легко через перелаза, а за хвилю переступив порога, бо двері залишилися відчинені. Ще за мить побачив на полу Настю, яка лежала розкинувшись і щось бурмотіла. Тоді він, дяк Григорій, ще не бувши метикованим у таких справах, підступив бічком до жінки, хихикнув і грайливо торкнувся її плеча.

— А що це за примара? — скрикнула Настя Гноїха і розплющила сиві очі. — Ігі, чорт!

Дяк Григорій Комарницький тяжко знітився і сказав жінці:

— Та я не чорт, Насте, придивись, а дяк!

— Може, й дяк, а може, й чорт, — сказала Настя. — Чого хочеш? Нема в мене ні грошей, ні хліба, отже, нічого не випросиш. Іди собі з хати і не заважай мені! — і вона знову заплющилася.

Тоді дяк захихотів тоненько і сказав:

— Не милостині прошу в тебе, Насте! Дай ліпше те, що в тебе є!

— Ігі! — вигукнула підхмелена. — А що в мене є? Порожня хата і порожня душа! Кажи, дяче, чого треба, бо я вже лягаю спати.

— То, може, Насте, і я біля тебе приліг би? — цілком пристойно, навіть солодкорічно промовив дяк і знову противно, сам цього не помітив, захихотів. — Дай мені, Насте, бо я від тебе давно хворий!

Тоді Настя раптом зірвалася на ноги, і він почув, що ті чортові сороки, які налітають на це кляте село, заскрекотали, мов навіжені, хоч насправді то верещала сама Настя. А ще кинулася до істика, схопила й почала бідного дяка лупити. І він кинувся з хати геть, а вона зловила його в сінях і била, аж ледве вивалився надвір. А в сусідніх дворах уже стояло чинно по сусідці: з лівого боку Теслиха Гладка, а з правого Іваниха Чорненька, які страшенно подобали до тих двох сорок, котрі недавнечко стрибали по тину. І вони заскрекотали, власне, Теслиха Гладка, яка й справді була гладка:

— Що, Насте, у тебе приключилося? Mo', щось украв?

А Іваниха Чорненька спитала трохи розважливіше:

— Чого ти сказилася, Насте? І за що б'єш чоловіка?

Але Настя не вгавала, б'ючи істиком дяка й женучи з двору, а коли той, наче птах, а радше півень, котрий недавно осідлував курку, перелетів через перелаза, зупинилася й сповістила сусідкам цілком незахмеленим голосом:

— То я його не б'ю, а даю! Ще він у мене не таке дістане, бо поставлю в суд.

І помчав тоді дяк Григорій Комарницький через левади, перестрибуючи, наче заєць, канави, і цілий день по тих левадах, а, власне, в очереті, переховувався, а коли смеркло, то заскочив до школи, схопив торбу і хотів дати з того села стрекача, але в темені помітив якусь чорну постать, і та постать ступнула до нього рішуче та й сказала жіночим голосом:

— Стривай, дяче, не тікай, хочу тобі щось від Насті сказати.

Виявилося, що то Іваниха Чорненька, і вона скрекотливо запропонувала дякові від імені тієї-таки Насті Гноїхи, щоб він не тікав, бо його все одно спіймають, бо довкола села вже розставлено чати, а коли йому Настя Гноїха так приглянулася, то хай сміливо йде до її хати, бо вона його, дяка, там і чекає.

— Але чого маю йти до її хати? — переполохано спитав дяк.

— Щоб узяти, сказала Настя, те, чого ви просили, пане дяче, — незворушно змовила Іваниха Чорненька. — А завтра зможете з Настею й повінчатися чи, принаймні, записати про свій шлюб в уряді, а з вінчанням можна, сказала тобі Настя, трохи й почекати.

Дяк Григорій Комарницький од тих слів відчув, що проковтнув якусь їдку коляку чи кияку, і стояв оторопіло, тільки очима помигував, а Іваниха Чорненька стриміла перед ним чорною тінню і якнайлюб'язніше ошкірювала тонкі та гострі, майже пацючі, зубенята.

— Але ж… але, — пробелькотів дяк.

— Ніяких але ж, — сказала Іваниха Чорненька. — Ти ж Вдовиху Настю вподобав?

— Та начебто вподобав, — пробелькотів Комарницький.

— А вона вподобала тебе, інакше чого б і гнала істиком? А коли так, то поженіться, і все буде, як у добрих людей.

І тут дяк Григорій Комарницький змушений був озирнутися, бо здалося йому: сутінки, чи вже й темрява, дивно заворушилися, ніби були наповнені пташиними крильми, і він анітрохи не сумнівався, що ті птахи — сороки, і що всі жінки й чоловіки цього села — сороки, до речі, більшість людей і справді мали таке прізвище, і що ці сороки й справді розставили довкола села чати, бо через сорочий свій норов вельми дбають про чеснотливість не так власну, як сусідську, а через те і власну, отож йому тут не відкрутитися, бо, сповістила Іваниха Чорненька, судді в їхньому краю надто суворі і за те, що він, дяк, із Настею Гноїхою хотів учинити, можуть і життя його позбавити. Тож дяк зітхнув, почухмарив потилицю, тоді вийняв люльку, закушпелив і вперше пустив дим не тільки ротом, а й вухами та очима, а вчинив так не через лихого зачина, а через те, що, схвильований бувши, переплутав способи випускання із себе диму, а коли це сталося, то дим зайшов до його мізківні й трохи прочистив від туману, котрий на якийсь час там запанував.

— Гаразд, — героїчно сказав дяк. — Ходімо!

І він пішов у супроводі пильного сторожа на ім'я Іваниха Чорненька, а ще й сорока інших сторожів — сорок, які, щоправда, не скрекотали, а тільки ворушили крильми ніч.