Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

спокiйно в тишi, в закуточку широкої софи. Золотi мрiї роєм лiтали нiби перед її очима, як бджоли на сонцi в пасiцi. Вона все думала про свого коханого, уявляла собi його вид, його очi, тiшилась мрiями про своє будуще високе становище гетьманшi, першої особи на Українi пiсля гетьмана.

- О! А ти, Олесю, в Києвi? - крикнула Любецька.

- О! Ти тут! Не в Мокранах? А де ж пан Христофор Стеткевич? Ти з ним прибула сюди чи з тiткою Павлиною? - гукнула на всi кiмнати голосна панi Суходольська.

- Я, цьоцю, прибула до Києва з Iваном Остаповичем Виговським, - обiзвалась Олеся, привiтавшись до родичок i знов вгнiздившись в куток софи.

- А то чого так? - спитала Любецька.

- А це що за диво? Панна Олеся прибула з козаком вдвох: їхали два днi й одну нiч через нетрi та пущi, через бори... Це диво та й годi! - гукала Суходольська.

- I дива тут нема нiякого. Мене дядько не пускав, а менi хотiлось їхати до Києва. Не їхати ж менi самiй в такi небезпечнi часи. Трапився добрий чоловiк i довiз мене, спасибi йому, до Києва, в доброму здоров'ї, - тихо говорила Олеся.

- Щось тут є! Щось та є! Це, Олесю, неспроста ти пустилась в таку вандрiвку з Виговським та ще й без дозволу опiкуна, - говорила Любецька.

- Ба, спроста, моя дорога цьоцю. Приїхала до Києва в гостi та й годi, - говорила Олеся.

- Скажи по правдi, моя дорога Олесю! Еге, ти зробила оту промашку з Мокран з тим козаком, щоб вийти за його замiж? Еге, ти втiкла з дому? - спитала Любецька.

- Ба, я не втiкла, крягине! Я серед ясного дня звелiла осiдлати свого коня та й поїхала з Виговським до Києва. От i все! - промовила Олеся.

- Але ж ти оце прибула до Києва, щоб повiнчатись з Виговським, нi в кого не питаючись? - спитала панi Суходольська.

- Я ще й сама напевно не знаю, чи буду я з Виговським шлюб брати в Києвi, чи й нi, - говорила з досадою Олеся, одникуючи од щирого признання.

- О, я напевно знаю, що будеш брати шлюб! - гукнула стара й криклива Суходольська. - Чого б тобi й їхати з Виговським вдвох в таку далечiнь?

- Що ти собi задумала, серце Олесю? Чи козак же до пари тобi? Ти шляхтянка з дiдiв, з прадiдiв; ти з роду сенаторського й княжого, а вiн... Хто вiн? Простий ходачковський шляхтич з села Вигова на Волинi, тепер козак, хоч i служить за якогось там писаря при гетьманi, - репетувала стара шляхтянка.

- Вiн, тiтко, займає високий уряд при гетьмановi, має великi доходи; вiн чоловiк з достатками, бо оце недавно поставив своїм коштом Чигиринський монастир, - тихо говорила Олеся.

- То шо з того! - репетувала княгиня Любецька. - Тебе вiн завезе мiж козакiв та козачок. Вони тебе вберуть в свої хлопськi стародавнi убори: вберуть тебе в плахту та червону запаску. Тепер ти зовсiм панна, нiби щира варшавянка, а там ти станеш мужичкою, зовсiм спростишся. Ох, горе менi тяжке!

- Як не схочу, то мене нiхто нiгде не вбере в плахту та червону запаску. Я таки й не думаю в неї вбиратись, Коли я приїду в Чигирин, то приїду з блиском i честю, як природжена шляхтянка, як новосвiтська панi, i такою там i зiстанусь, - гордо обiзвалась Олеся.

- Ой Боже мiй! Горенько тим нещасним сиротам! Нiхто за ними не доглядає, нiхто їх не виховує гаразд. Ростуть на волi, як сосни в бору. Ти, серце Олесю, сирота, не маєш матерi; ти б послухала нас, бо ми бажаємо тобi добра й щастя. Ти ще молода; знайдеться тобi жених мiж значними шляхтичами українськими, а може, й польськими, - говорила Суходольська й трохи вже не проливала слiз.

- Хоч я й сирота, але не без розуму, i в кожному становищi покажу себе i новосвiтською особою, i шляхтянкою, прихильною не до Москви, а до Польщi. Я сама собi дам ради, коли то ще вийду за козака-шляхтича Виговського, - тихо й спокiйно говорила Олеся.

- Ну то й давай собi ради сама! - крикнула Любецька вже спересердя.

- То й давай сама собi ради, коли нас не хочеш слухати! - репетувала вже сердито Суходольська. - Бог з тобою, коли цураєшся свого роду, цураєшся княгинi, котра стала тобi за рiдну матiр. Ходiм, сестро, додому!

- Ходiмо, сестро! Покiрливе телятко двi матки ссе, а непокiрливе i одної не хоче.

"Ой, коли б цi матерi швидше виходили з хати! Ой, обридли вони менi своєю порадою та криком!" - думала Олеся мовчки.

- Ходiм, сестро! Роби, Олесю, як знаєш, але потiм на нас не нарiкай, а нарiкай тiльки на саму себе, - сказала Любецька i вийшла з свiтлицi, навiть не попрощавшись з Олесею.

- Ходiм! Ат! Будемо тiльки надаремно гаяти час! Ходiм! - крикнула Суходольська i вийшла, так само не прощаючись з Олесею.

"Слава тобi, Сотворителю! Хоч крику та усякої поради не буду чути", - подумала Олеся.

Увiйшла тiтка Якилина i глянула на Олесю. Олеся сидiла сердита й блiда.

- Пiшли? - спитала Якилина.

- Хвалить Бога, пiшли. Трохи не луснули з досади, - сказала Олеся.

- Пiшли порадницi, а наш порадник щось загаявся. Одначе незабаром прилетiв на конi Виговський i сказав, що вже згодив вiнчання в одного священика. Ввечерi Виговський i Олеся пiшли до Софiйського собору на утреню й висповiдались, а другого дня на Подолi запричастились i повiнчались. Щасливi й веселi вони вертались на обiд до прихильної й доброї тiтки Якилини Павловської. Якилина таки була рада, неначе вона сама повiнчалась з Iваном Виговським. I нiхто в свiтi не спочував до Виговського та Олесi в їх щастi так щиро, як тiтка Якилина. Вона завсiди була рада й вдоволена, коли їй доводилось спарувати хлопця з молодою панною.

Тиждень прожив Iван Остапович Виговський в Якилини Павловської, як у раю, i не мiг натiшитись своєю Олесею. Вiн неначе помолодшав, повеселiшав i одпочивав душею i пiсля важкої вандрiвки в Мокрани, i пiсля тяганини з