Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

з дру­ги­ми - пімс­ти­ти­ся на ній. При­хо­диться по­зав­чо­ра - вип­ла­та; при­ход­жу я ве­че­ром до­до­му - не­ма моєї Вар­ки. Сів я під вік­но, че­каю-виг­ля­даю, а са­мо­му ко­ло сер­ця щось, мов га­ди­на, ле­жить. Ба, вже стем­ні­ло­ся, не­ма Вар­ки. За­ки­нув я пе­тек на пле­чі, вий­шов на ву­ли­цю, шу­каю Вар­ки. Не­ма. Роз­пи­тую я ро­біт­ниць, що ра­зом з нев бу­ли при вип­ла­ті,- ка­жуть, що ли­ши­ли її та­мій, що, пев­но, їй вип­ла­чу­ва­ли на­пос­лід­ку. Тьокну­ло ме­не щось ко­ло сер­ця, бі­жу до кан­це­ля­рії - по­за­ми­ка­но, а в вік­нах сві­титься. Ка­ла­таю - не до­ка­ла­та­юся, а да­лі га­даю со­бі: «Агій, та чо­го я ту ка­ла­таю, чень же ту єї не­ма? Мо­же, во­на вже крас­но до­ма, че­кає на ме­не…» Бі­жу до­дому - не­ма. Бі­жу знов ву­ли­ця­ми, за­біг по всіх зна­ко­мих, по всіх шин­ках, де ми ча­сом, з ро­бо­ти йду­чи, всту­паємо пе­ре­ку­си­ти де­що або се­лед­ця ку­пи­ти,- не­ма. Всіх пи­таю, чи не ви­дів хто Вар­ки,- ніх­то не ви­дів. Як ка­мінь в во­ду, про­па­ла Вар­ка. Ле­чу я знов під кан­це­ля­рію, так ме­не щось і тяг­не ту­ди, га­даю по до­ро­зі: «Ви­сад­жу две­рі, а му­шу діз­на­ти­ся, що з нею ста­ло­ся, де во­на». Але ско­ро я там - десь ораз і вся смі­лість про­па­ла. Став, див­лю­ся: в вік­нах бли­щиться, але вік­на по­зас­ло­ню­ва­ні, не вид­но ні­чо­го, тілько ті­ни якісь мелька­ють. «Ні,- га­даю со­бі,- во­на ту му­сить бу­ти, ту му­сить бу­ти, бо де ж би ін­де бу­ла?» А ту знов і сам со­бі не ві­рю, бо що ж би вна ту ро­би­ла? Прий­шла ме­ні на дум­ку гіс­то­рія з жид­ком Блю­тіг­лем; я весь зад­ро­жав, оде­ре­вів. І що вже вмов­ляю се­бе, що се все бай­ка, жарт, пус­то­та,- ні, щось не­мов ру­кою дер­жить ме­не під вік­ном тої прок­ля­тої кан­це­ля­рії. «Не пі­ду вже ні­ку­ди,- га­даю со­бі,- бу­ду туй жда­ти, до­ки світ­ло не по­гас­не, ні, прож­ду й до ра­на». Сів я на якусь боч­ку під са­мою сті­ною прос­то вік­на, сид­жу - а ту мнов аж те­ле­пає, не­мов зим­ни­ця яка. Слу­хаю-нас­лу­хую. Там чу­ти: десь в шин­ку ріп­ни­ки хрип­ли­ми го­ло­са­ми піс­ні дос­пі­ву­ють, там знов пси гав­ка­ють, з-під Ді­ла, від церк­ви до­лі­тає, мов зойк ко­на­ючо­го, сто­ро­же­ве «острож­не з ог­нем!»… А ось чую, в кан­це­ля­рії ре­гіт який­сь, заш­вар­ко­ті­ли жи­ди, піз­нав я го­лос Блю­тіг­ля, го­лос нас­тав­ни­ка. Да­лі за­ге­па­лось щось, не­мов о сті­ни роз­би­ваєся,- знов ре­гіт, знов швар­кіт,- і ти­ша. Гос­по­ди, кож­дий го­ло­сок рі­зав мя в са­ме сер­це, мов ніж ост­рий… Я так і за­ду­бів з ву­хом, при­ло­же­ним до сті­ни. Аж на­раз, вже над ра­ном, роз­дав­ся страш­ний крик в кан­це­ля­рії, тілько на од­ну хви­ли­ноч­ку,- але крик той по­ра­зив мя, мов грім, уко­лов, мов жа­ло га­ди­ни. Я від­ра­зу зір­вав­ся на рів­ні но­ги,- то був Вар­чин крик. І лед­во я на­ду­мав­ся, що ту ро­би­ти, лед­во під­біг до две­рей, щоб з пос­лід­ною на­ту­гою всеї своєї си­ли ви­ва­жи­ти їх, ко­ли втім две­рі ство­ри­ли­ся, і з них ви­ле­ті­ла, мов гро­мо­ва ку­ля - Вар­ка. Але вже не кри­ча­ла… Я піз­нав її по оде­жі, бо ли­ця єї зра­зу не до­ба­чив в су­мер­ці. І вна ме­не не ба­чи­ла, тілько, ви­ле­тів­ши з две­рей кан­це­ля­рії, пог­на­ла навп­рос­тець че­рез горб­ки на­ки­да­ної гли­ни, по­між ко­ша­ри та ями. Я за нею. «Вар­ко,- кри­чу,- Вар­ко, що то­бі та­ке, що з то­бов ста­ло­ся, на ми­лість бо­жу, стій, обіз­ви­ся!» Ста­ла на хви­лю, озир­ну­лась, і ту ажень по­ба­чив я, що ці­ла єї го­ло­ва бу­ла чор­на, мов ву­голь, за­ма­за­на кип’ячкою, а дов­гі єї ко­си бу­ли об­тя­ті. «Гос­по­ди бо­же, Вар­ко,- кри­чу я, під­бі­га­ючи ід ній близ­ше,- що се за не­щас­тя з то­бов?» Але во­на, ско­ро піз­на­ла ме­не, сей­час від­вер­ну­ла­ся і, мов спо­ло­ше­на, пог­на­ла да­лі на­ос­ліп, роз­би­ва­ючись о стовп­ки корб, що бу­ли над яма­ми. Я, що­ду­ху в мні же­ну за нею, аж на­раз оден крик страш­ний, оден миг ока, і Вар­ка туй пе­ред моїми очи­ма щез­ла, мов сон­ний при­вид,- ско­чи­ла в отво­ре­ну яму... Я над­біг, став,- тілько глу­хо за­дуд­ні­ло, як во­на все­ре­ди­ні, роз­би­ва­ючись о цям­рин­ня, вкін­ці бовт­ну­ла в во­ду. Та й по всьому. Що вже зо мнов да­лі ді­ялось, не тям­лю. Я отя­мив­ся аж ни­ні з по­луд­ня, і ко­ли спи­тав за Вар­кою, ме­ні ска­за­ли, що її (на мій крик!) ви­тяг­ли з ями і вже й по­хо­ва­ли. Зна­читься, все про­па­ло! І ніх­то не ска­же, що во­ни з нею зро­би­ли в тій страш­ній но­чі. З’їли, не­лю­ди, мою Вар­ку жи­ву, вби­ли моє щас­тя!.. Поб­ра­ти­ми мої до­ро­гі, пе­ред бо­гом свя­тим і ва­ми жа­лу­юся на своє не­щас­тя, радьте, вчіть, що маю ро­би­ти, а тілько че­ка­ти не ка­жіть!..

Гли­бо­ко вра­зи­ло всіх опо­ві­дан­ня Прий­де­во­лі, хоть усі вже й упе­ред зна­ли з не­яс­них слу­хів, яке не­щас­тя скла­ло­ся з їх поб­ра­ти­мом. На всіх ли­цях вид­но бу­ло під час опо­ві­дан­ня всі пе­ре­хо­ди чувст­ва, від не­по­кою до най­ви­щої три­во­ги і роз­пу­ки, так са­мо, як усі ті пе­ре­хо­ди ма­лю­ва­ли­ся на ли­ці опо­ві­да­ча. А ко­ли Прий­де­во­ля за­мовк і, за­ла­му­ючи ру­ки, став се­ред ха­ти, мов ні­мий сві­док ве­ли­ко­го прос­туп­ку,- то і всі мов­ча­ли, мов при­би­ті, кож­дий оче­ви­дяч­ки, ста­вив се­бе в по­ло­жен­ні то­ва­ри­ша і ста­рав­ся та­ким спо­со­бом збаг­ну­ти всю гли­бінь йо­го жа­лю і му­ки. Але по­ра­ди­ти,- що во­ни мог­ли по­ра­ди­ти йо­му в тім ді­лі, де вже не бу­ло ні­якої по­ра­ди, ні­яко­го ви­хо­ду, крім смер­ті? Як во­ни мог­ли пов­чи­ти йо­го, на яку до­ро­гу нап­ра­ви­ти?..

Перший отя­мив­ся Дер­кач і хо­пив за свої па­ли­ці, щоб і сю спра­ву за­кар­бу­ва­ти.

- Стій, поб­ра­ти­ме Дер­ка­чу,- ска­зав на­раз рі­шу­че Анд­русь Ба­са­раб,- се­го не кар­буй!

Деркач пог­ля­нув на нього не­до­умі­ва­ючим пог­ля­дом.

- Не тре­ба,- ска­зав ко­рот­ко Анд­русь, а від­так, звер­нув­ши­ся до поб­ра­ти­мів, спи­тав: - Чи більше ніх­то не має що ска­за­ти?

Ніхто не об­зи­вав­ся.

- Значить, на ни­ні бе­сі­ді ко­нець! Роз­хо­діться по од­но­му!

Але, по­ми­мо сього за­віз­ван­ня, ніх­то не ру­хав­ся з міс­ця. Всі якось див­но ззи­ра­ли­ся по со­бі. Анд­русь гріз­но пог­ля­дав на них, не зна­ючи, що се зна­читься. Аж ось під­няв­ся з міс­ця Ста­сю­ра, най­стар­ший з-по­між поб­ра­ти­мів.

- Слухай, поб­ра­ти­ме Анд­ру­сю,- ска­зав він су­по­кій­ним го­ло­сом,- о чім ту у нас ме­жи поб­ра­ти­ма­ми си­ми дня­ми бе­сі­да йшла… То не від се­бе я то­бі бу­ду го­во­ри­ти, але від усіх. Знаєш, як ми зіб­ра­ли­ся до­ку­пи - гро­ма­ди­ти людську крив­ду і су­ди­ти ро­біт­ницький суд над ти­ми, кот­рих не мо­же­мо по­зи­ва­ти пе­ред суд панський, то ти обі­цяв нам, що ско­ро на­бе­ре­ся від­по­від­на мі­ра не­до­лі в на­ро­ді, ми зро­би­мо єї об­ра­ху­нок, щоб зна­ти, для ко­го ся мі­ра на­пов­ни­лась до краю. Чи так?

- Так,- від­по­вів Анд­русь якось не­охіт­но.