Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

щиро стогнали, очима благали й поклони били.

У бабинці жінки покотом, як грушки, лежали.

Бо чілідина мусить файно до бога скластися, хотівши, аби її молитва була приймлена. На коліна має упасти, має голову на землю склонити.

Так годиться, так святі собі хочуть.

Та й так молилася вдовиця Семениха на самому затиллю. Ой, молилася, до землі припала, землю цілувала, опадами завертала.

Світла в церкві горіли, до святих крізь ладан кліпали, за гріхи ласки у бога молили.

Мужицькі стони росою із святців стікали.

Дяк по щирості відгалакував, аби відправа була красна, аби святим душа радувалася.

Дзвони гуділи, ревіли і дзеленькали, Семениху легоньким гребенем по голові чесали.

Молилася за синове здоровлє, аби у воську кулі його обминали, аби не умер тамки. Чула, як кулі у воздухах гуділи, як по полі качалися і землю рили, людську працю трошили.

Відси хмара й відти хмара, самі сині кабати, самі людські діти. Одні на одних стріляють, шаблями проколюють, кров потічиною тече, нема «гальту».

Осішнюків Грицько уповідав це тої неділі на толічці. Він тісарська дитина, відслужив своє; знає, що то баталія може.

Як легіні з села збиралися й на багацьких возах у восько виїжджали, то такої жалібної виспівували, що все село плакало. Багачі плакали, синам у руки сороківці тицькали, в коршмі у горівці купалися, дітей на смерть виряджали.

А вона збоку дивилася, приступу не мала.

 

Ой в тісаря добра служба, та лиха заплата,

Не в одного жовнірика головочька стята.

 

Легіні співали, а її син сидів на краєчку багацького воза та й дивився за своєю нееню. Але він так на неї дивився, що їй в очах темніло, пам’ять відходила. Такий сумний, такий блідий був, як не тота дитина. То так йому банно було за своєю ненею, що сама лишається. Та лиш най сараку не банує, най не кривдується, бо вона йому нічого не дасть. Що мала, то дала, а за решту най буде вибачний, бо нема відки. Якби був покійничок дєдя жив, то була би лиш на сина прятала, а бідна вдовиця що дасть?

Вози покачалися, прірва людей прірвалася, туча візків розлилася. Розступайся, земле!

 

Ой тісарю, тісарику, нашьо нас вербуєш?

В магазинах нема хліба, чьим нас нагодуєш?

 

Вояцька співанка їй причувалася, гей сумний, невиразний шум в лісі.

Сині кабати мінилися проти сонця, як чічки, за очі ловили. Гострі багнети полискували, як дзеркала; чесатися у них можна би.

У воздухах ворони літали, крові шукали. У тім моменті баталія гуде. Її сина кулею поцілять.

- Але єк найєсніший тато є добрий, шьо го неприятіль не роз’юшит, то він войни не зробит, най сараки вояки відтановлюєтси, каже,- уповідав Іван Піштаків жінкам коло церкви.

Гей сонне видіння, пощезали хмари жовнірів, і вона молилася, щоби найяснішого тата ніхто не роз’юшив.

Десь така палата, як церква велика, десь у тій палаті від срібла-злота мовня б’є. Ліхтарі, як стоги високі, свічки снопами горять. Десь вівтар великий, злотом кований, срібними гаками до землі прибитий. Луна від світла йде, на стінах трясеться. На вівтарі тісар сидить, найясніший тато. Як він так сидить, то муха не сміє летіти. Навкруг нього восько рядами клінчить, на розказ чекає. То як тісар письмо собі незлюбить, то ніхто його не зіпре, баталію зробить. Лиш пальцем кивне. Як у письмі стоїть не по правді, то каліцтво буде. Але на тото мир бога просить, аби кривди не було, аби тісареві файно жилося. Аби тісарська земля пишно родила, аби тісарська маржинка дужя була, аби в хаті лежі не було.

 

 

В церкві заклекотіло, від молебних стогнів вітер повіяв. Мир тиснувся наперед на боже давати, бо служба зачалася, дяк записував гроші за живих і вмерлих. Тому Семенисі настолочив чийсь постів голову і перервав її молитву.

Вона, кленучи, устала і подалася за тою хвилею, що гнала наперед.

Хрестилася і била в груди, всі розп’яття обцілувала. Пхалася ’д дяківській лавці і кінець хустки розв’язувала зубами.

Діпхалася і диктувала дякові в ухо, аби записував:

- Оце за тісарську землю, аби родила, та й за маржинку, та й за здоровлє, та й аби ніхто не роз’юшив найєснішого тата.

І за кождий пункт гроші на тацу кидала.

Дяк недочував бабиної офірівщини і допитувався другий раз, а вона те саме голосніше повторяла:

- Аби тісаря єка нужда не роз’юшила, аби…

Відтак за тото саме голосно отченаш відказувала.

Але бадіки зачули її на боже і були неконтентні.

Підштуркували ліктями один одного і підкліпували на себе та толкували собі, що вона пусто-дурно грейцарі викинула, бо тото у бога не буде приймлене.

- Де ж, брачіку, тісар требує чілідинов?

- А хоть би прем вола дала, то не требує.

- Пусте єї на боже, бігме, пусте!

 

СЕЛО ЗА ВІЙНИ

 

 

СЕЛО ПОТЕРПАЄ

 

 

За третьою горою небо позіхає

Луна йому вночі спати не давала, гранею ребра припікала, лице черленила. На горах припочивала, черлений пояс розперізувала, керваві згарди над селом розстелювала, яснії коси розплітала, перловими хмарами розвивала, гребнистими руками неба досягала.

А її пухкі стопи - де перебійці, де газдів двори, де хліба оденки, де праця в чертогах.

А її дорога димом стелена, жаром жарена, кулями значена.

Де руки робили, там град гранатів, де газдівка була, там земля трісла.

Най село видить, най знає.

За третьою горою небо стогне. Земля йому громи відобрала, його поріб’я кулями б’є.

Раз у раз.

Розступилися гори на два табори. Громами себе розсаджують, кременисті голови собі розбивають, ліси на тріски розколюють, ізвори людьми рівняють.

Заревіли гори, аж небо здригається, аж камінні скали лупаються.

Хто жиє, най гине.

Не тото буря, що ліса не скорчувала, не тото кішня, що коси не вищербила, не тото бійка, що душі не згубила, але тото битва, що горами мече, але тото різня, що кервою дебри мулить, але тото баталія, що в один мах людей в шухи складає.

Та