Юрій Георгійович Герасименко - Еліксир життя, Юрій Георгійович Герасименко

— Окуно-сан вдоволений цим захистком? — прохопилась Кьоко, пильно поглянувши йому у вічі.

Тадасі розгубився і в першу мить не знав, що сказати. Невже й вона з тих, що вимагають “Неба і Сонця”? Чи, може… провокація? Адже за такі думки… Цікаво, чи тут не ввімкнуто підслухувача?.. Хоча, власне, з цього запитання ще нічого не випливає…

Кинув погляд на її бліде обличчя — красуня! — і острах та побоювання одразу зникли. Зітхнув і розважливо сказав:

— Ну, знаєте, Кьоко-сан, як на це подивитися… Рівень жорсткої радіації в атмосфері — смертельний для людей…

— Але ж можна було пошукати іншого виходу! — Кьоко підвелася, випросталась.

“Це на неї щось найшло, — подумав Окуно Тадасі. — А казала про малу…”

— Якого виходу? — спитав.

— Ну, хоча б… Якщо це такий унікальний розум, то чому він не знайшов способу нейтралізувати радіацію? Загнати людей під землю — для цього не потрібно було напружувати свої електронні синапси! — В її голосі чулося не тільки роздратування, а й іронія, насмішка.

— Унікум досліджує, аналізує, шукає. Це не така проста проблема, як вам здається. А переселення — тимчасове, щоб запобігти загибелі.

— Друге покоління живе під землею! — Кьоко розпалилася, на блідих щоках її з’явились рум’янці, очі заблищали. Трохи помовчала, оглядаючи його знічену постать, а тоді випалила: — Ми хочемо Неба і Сонця!

Неначе гримнув електричний розряд: ось воно те, про що здогадувався і чого побоювався Окуно Тадасі! Кьоко належить до підпільного руху… Яка наївність — протестувати проти Електронного Мозку! Ніби ця науково-технічна байдужа система стала якимось узурпатором…

Окуно Тадасі поставив дівчинку на підлогу, мовчки встав і, згорбившись, рушив до дверей.

Дитина кинулась до нього, вхопилась за поли піджака і, задравши голівку, спитала:

— Окуно-сан, а чому Унікум такий нехороший?

Окуно вийняв з киптєпі кілька цукерок.

— Ось тобі від дідуся Унікума. Віп хороший, добрий, він піклується про дітей…

Виходячи, кивнув на прощання. Господиня теж мовчки уклонилася, кинувши на нього зухвало-відчайдушний погляд.

Окуно Тадасі зрозумів, що ця жінка вже не боїться нічого.

Минуло кілька днів (дні і ночі в підземеллях розрізняли за інтенсивністю освітлення тунелів, по сигналах про закінчення роботи тощо), і Окуно Тадасі відчув, що йому бракує товариства Кьоко. Повертаючись зі служби, він нудився, безцільно тупцював у своєму боксі, навіть екранів не вмикав. Кьоко турбувала його уяву, притягувала думки. Вчувався її грудний голос: “Ми хочемо Неба і Сонця!” Кьоко-сан… Може, вона думає, що він сповістить про неї в КС?[9] Ех, не знає вона його…

Окуно Тадасі сам собі не наважувався признатись, що пристрасно бажає, аби Кьоко полюбила його. Старий парубок, він не зазнав справжнього почуття, але здогадувався, що воно можливе, що навіть в їхню жорстоку епоху воно не зникло. Здогадувався і… чекав. Він не наважувався сказати Кьоко про свої почуття чи хоча б натякнути їй. А тепер, після такої небезпечної розмови… тунель, що з’єднував їхні житла, завалено страхом і підозріливістю. В тісних підземеллях люди ще дужче роз’єдналися, віддалилися, кожен лишився наодинці з собою…

Заклавши руки за спину, Окуно кружляв по м’якому синтетичному килиму. Навіть коли за-звучала музика виклику, — продовжував машинально ходити від столика до дверей ванної кімнати. Потім знехотя торкнувся кнопки апарата. Та як тільки поглянув на екран — одразу стрепенувся. Кьоко! На нього дивилася Кьоко! Навіть не зауважив, що сусідка дуже стривожена, що її обличчя аж потемніло.

— Чи не міг би Окуно-сая завітати на хвилинку? — звернулась до нього Кьоко. — Якщо, звичайно, вільний від занять.

— Вільний, вільний, — закивав головою інженер. — Зараз прийду.

Коли Окуно зайшов до Кьоко, вона плакала. Витирала хусточкою очі, та сльози не переставали бігти.

— Що трапилось, Кьоко-сан?

— Міка-тян… Міка-тян зникла…

— Міка-тян?

Тільки тепер він помітив, що малої нема в боксі.

— Я повернулася з роботи — її нема. Подумала, може, у вас… Ви пробачте, Окуно-сан, що потурбувала…

— Ні, до мене вона не заглядала. Де ж вона може бути? Та ви заспокойтесь, Кьоко-сан, ніде вона не дінеться. Може, в котрої з подруг?

— Я зв’язувалась — її ніде нема.

— Ну, як це — “ніде”?

Окуно підійшов до Кьоко впритул і поклав руку їй на плече, бажаючи заспокоїти. Але жінка раптом припала до нього, і плечі її почали здригатися ще дужче.

— Ну, не треба так… Заспокойтеся, Кьоко-сан… — Він погладив її по голові, як дитину. — Знайдемо, зараз ми її знайдемо… А може, й сама ось прийде… — Обоє поглянули на двері, ніби саме цієї миті Міка могла їх прохилити.

Кьоко схлипнула і замовкла. Сіла просто на постіль, випроставши ноги.

— Останніми днями вона була якась не така, як завжди, — задумлива, мовчазна. Часто блукала по тунелях… Я передчувала: щось станеться, от і сталось…

Загадала мала загадку! Окуно міркував уголос, аналізував різні варіанти. Кьоко не полишала думка про нещасний випадок, і вона знову почала плакати. Окуно Тадасі заспокоїв її як міг, а потім запропонував піти на пошуки.

Незважаючи на те, що була вже пізня година, головний тунель повнився шумом і гамором. Рухові доріжки несли кудись тисячі людей, лунала музика транзисторів, фільмових реклам, і все це через кожну хвилину покривав гуркіт електропоїзда, що пролітав за невисокою легкою загорожею. Хіба в