Олександр Ісаакович Мірер - "Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер

Стьопка обімлів. Йому здалося, що череп інженера бризнув білими осколками. Пощастило — поцілив у трубку… Ледве дихаючи, він наблизився до столу і витяг “посередник” із великої, ослаблої руки. Коробка була важка. З одного боку на ній було маленьке заглиблення, з другого — дві нитки: довга і зовсім коротка. З маленькими кульками на кінцях.

— Оце так-так, — прошепотів Степан. Вячеслав Борисович саме розплющив очі.

Контузило його не сильно, тільки подряпало щоку скалками пластмаси. Він уп’ялився в коробочку у Стьопчиних руках і тихо, зривистим голосом промовив:

— Віддай… Віддай… Вибухне!

— Еге, дзуськи, — сказав Стьопка, сам собі не вірячи.

Інженер дивився на нього з жахом. Беззвучно ворушив сірими губами.

— А ви мене боїтеся, — мовив Степан.

— Віддай! — Голос був здавлений, хрипкий.

Степан підняв “посередник”, прикинув довжину обох ниток. Щоб увімкнути “посередник”, сидячи за столом, інженер повинен був смикнути за довгу нитку. Коротка малувата. Навіщо тут дві нитки? Він сам собі не вірив. Він лише бачив, що інженер завмирає від жаху, а вистрілити ніколи не пізно. І смикнув за коротку нитку.

Коробка поважчала. Інженер заплющив очі. Більше нічого не сталося.

Степан позадкував, наштовхнувся на стілець. Сів. Підкошувалися ноги. Пістолет ходив ходором у руці. Треба б замкнути двері, подумав він. Знадвору могли почути постріли, хоч дверей двоє і одні оббиті. Але де взяти ключ?

Портнов поворухнувся й забурмотів, не відтуляючи очей:

— Чому ви зберігаєте мою посилку?.. Що? — Він раптом ясним поглядом глянув на Стьопку: — Ти до мене, дівчинко? Я задрімав. Дивно…

Стьопці здавалося, що кожен поштовх серця притискає його до спинки стільця. Невже вдалося? Ой, невже вдалося?

— Облиште прикидатися, — пробурмотів він. — Не допоможе.

Інженер провів долонею по щоці й подивився на закривавлені пальці. Підняв розбиту трубку, оглянув, сяк-так приладнав на апараті. І зненацька помітив пістолет у Стьопчиній руці, — почав переводити погляд із трубки на пістолет. Озирнувся, знайшов у стіні отвір від кулі — знизав плечима.

Якщо він прикидався, то артистично. З кривою, безглуздою усмішкою він пробурмотів:

— Чи не могла б ти наступного разу розбудити мене делікатніше?

— Ви не прикидайтеся, — ще раз сказав Степан.

Вячеслав Борисович заплющив очі, розплющив, сильно насупився і попросив:

— Послухай, дівчинко, якщо тобі чогось треба від мене, поклади куди-небудь свою пукавку. Я під дулом не розмовляю.

Степан раптом здогадався, як його перевірити.

Він поставив “посередника” на стілець, а сам, задкуючи, відступив до вікна.

— Хочете побитися об заклад, що поцілю з першого пострілу?

Колишній Вячеслав Борисович, безперечно, помертвів би від жаху за свій дорогоцінний апарат. А цей, навпаки, пожвавився й запропонував:

— Пали всю обойму, дитя віку! Ставлю оцю авторучку, що більше одного разу не поцілиш, — і ще витріщив для щирості очі.

Стьопка як стояв, так і сів. Подіяло, значить… “Посередник” спрацював навпаки! А інженер тим часом розтулив рота, поколупався в ньому пальцем і витяг зеленого “слимака”. Сумно глянув на нього й пробурмотів:

— Може, я ще сплю, га? Навіщо ти запхала мені в рот оце? Ти спритна дівчинка, та все одно схибиш, можу побитись об заклад.

Тобто він і далі хитрив, щоб Степан випалив усю обойму в “посередник” і пістолет став безпечним. Якщо він не прикидався, то, напевно, нічогісінько не пам’ятав з того моменту, як його загіпнотизували.

Стьопка боявся вірити своєму щастю. Невідомо, скільки він іще б вагався, та інженер вийняв з кишені другий пістолет і так перелякався, що ви б тільки глянули! Він сполотнів і жбурнув пістолет геть, а Стьопці стало смішно, що чоловік не злякався зброї в чужих руках і так здрейфив, знайшовши її в своїй кишені. Йому стало смішно, чомусь бризнули сльози, і, захлинаючись ними, він забурмотів:

— Вячеславе Борисовичу, Вячеславе Борисовичу! — а інженер сидів за столом і дивився на нього, відкривши рота.

Становище все одно було надзвичайно важке. От-от могли з’явитися інші загіпнотизовані — Стьопка не мав сумніву, що всі співробітники телескопа з тих. Вони могли з’явитися, почувши постріли або просто в справах, могли викликати Портнова по “слимаку”. А Вячеслав Борисович нічого не пам’ятав. Для нього час зупинився у міліцейському сараї, куди його заманили під приводом “голубенького листика”. Він неначе заснув у сараї, а прокинувся в кабінеті. І нічогісінько не знав. А тут іще Степан, перевдягнений дівчинкою, пістолети, подряпана щока й голова, що гула після контузії…

— Вячеславе Борисовичу, я ж вас розгіпнотизував! — кричав Стьопка.

Інженера угнало в піт, він чомусь забурмотів тонким голосом:

— Для хворих, що живуть у селищі, влаштовано кімнати для потіння з платою за ліжко 50 копійок.

— Які кімнати? — запитав Стьопка.

— Для потіння, а ж сказав… Дівчинко, на ласку божу, що сей сон означає?

— Я не дівчинка, — бовкнув Степан. — Це не сон, а пришельці.

— А! Звичайно, звичайно, я й забув, — задушевно сказав інженер. — Пришельці, певна річ! І треба повідомити про них кому слід? Е, телефон мій тю-тю… А я, от невдача, проспав пришельців… Які вони на вигляд? Ти, значить, не дівчинка?

Стьопка зірвав з голови хустку.

— Ага… — Очі у Вячеслава Борисовича зшь ву округлилися. — Ти й справді хлопчик… Ну, ходімо розказувати про пришельців?

Стьопка підбіг до нього:

— Вячеславе Борисовичу! Я не божевільний псих, слово честі! Зрозумійте, ви ж не спали, вас пришельці загіпнотизували