Світлана Володимирівна Ягупова - Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова

заприятелював із сусідськими дітлахами. Майстрував для них іграшки — зайців і жаб, що стрибають, ракети, які злітали вище від будинків, метеликів упрягав у невеличкі візочки з паперу та ниток.

Шум і гамір зчинявся вечорами на подвір’ї, коли діти збиратися разом. їм не дозволяли голосно кричати, ламати гілки дерев, кидати камінці в котів, бігати з сачками по газонах, стрибати, взявшись за руки, на автомобільній стоянці. Більше того, їм зовсім заборонили бавитись під вікнами — лише на дитячому майданчику. Усі, окрім Сергія. Він не сварився, не скаржився їхнім суворим молодим матерям. Йому подобалося, коли під його вікнами затівались галасливі забави. Принаймні не було нудно. Але батьки намагалися зіпсувати і цю їхню невелику втіху. Вони вимагали, аби діти кожного разу чемно випрошували у Сергія дозволу бігати і скакати під його вікнами.

І коли він повертався додому, діти, на мить припинивши гру, мов за командою гукали: “Сергій прийшов!” (Знайшли, бачте, товариша!) і довгонога Елька, найстарша з них, підбігала до нього і запитувала:

— Ми бавилися під твоїм вікном. Можна?

Зашурхотіли шини, легкова машина, порівнявшись із Сергієм, уповільнила хід. За кермом сидів чоловік, а поруч — та сама молода жінка, яку він бачив у порту.

— Вас підвезти? — чоловік чомусь посміхався.

— Ні, дякую, мені недалеко, — відмовився Сергій.

— Він би довіз вас до самісінького дому, — сказала жінка.

— Мені вже пропонували мангану в порту, я відмовився. Набридла техніка, до того ж і поспішати мені нема куди. Ви здалеку?

— Марс, Юпітер-два, — відповів чоловік і знову посміхнувся.

Жінка уважно дивилася па Сергія. Це починало дратувати:

— Я був значно далі, — сказав він.

— Ми знаємо, — сказала жінка.

— Знудьгувалися за домівкою?

— Анітрохи. Забув, де вона і є.

— А ти? — запитала вона свого супутника. — Не забув?

— Ні, — відповів той. — Але мені не треба було і пам’ятати про це, ти ж обіцяла зустріти.

Вони поїхали. Сергій намагався пригадати, де бачив їх раніше. А чи бачив?

…Він ішов своєю вулицею й здалеку впізнавав передостанній будинок на перехресті. Відшукав свої вікна, зайшов на подвір’я. Будинок був такий самий, та не зовсім, наче теж постарів. Дерева, посаджені ще при ньому, розрослися, і тому будинок видавався нижчим.

І там, у дворі на лавочці, ніби чекаючи його, сиділа жінка, яку він бачив у порту і з якою розмовляв потім дорогою. Вона помітила його, нахилилась, щось сказала… і тоді він угледів дітей, які бігли до нього. Сергій зупинився. Він упізнав. Два обличчя нарешті злилися в його пам’яті. Елька, котра стрибала через мотузок під його вікнами… Елька з короткими пухнастими кісками і довгими ногами? Невже вона пам’ятає його? Він нерішуче переводив погляд з неї на чоловіка, па дітей, що підбігли до нього. Мусив щось сказати або ж просто привітатися. Він бачив, що їм хороше, що їм весело.

— Добрий день, добрий день, Сергію! — загукали діти. — Ми бавилися під твоїм вікном.

Його розбудив дзвінок. Він не відразу зрозумів, що від нього хочуть. Дерева, кущі, люди, машини на далекім шосе — усе, що він устиг угледіти за вікном, тільки-но розплющивши очі, видавалось продовженням сну, початок якого загубився в далекому хлоп’ячому дитинстві. І тоді, як ось зараз, були люди, обличчя, небо, повите хмарами. М’яке світло у кімнаті. Кроки за дверима, в кухні. Голос бабусин чи материн. Ранок. Дзвінок. Пора до школи. Його підганяють. Хутчіш, хутчіш, запізнишся! А як не хочеться вставати. Ще б хвилинку! Та ласкава бабуся безжально зриває ковдру.

Доки він одягався, хтось нетерпляче натискував на кнопку дзвінка. З вулиці долинали голоси, тихий рокіт моторів, далекі гудки.

Сергій відчинив двері, запросив увійти. Чоловік не поспішав, наче вагався, потім рішуче зайшов до кімнати і після звичних вибачень відразу перейшов до справи.

— Нам не зрозумілі деякі деталі вашого повернення. Можливо, це видасться дивним, але я мушу дещо уточнити… Моє прізвище Волін. Я з космодрому.

— Запитуйте, — сказав Сергій.

— Чи ви не пам’ятаєте точний час приземлення?

— Десять годин дванадцять хвилин.

— Ви приземлялися на ракеті “Стриж”?

— Так…

— Номер посадочної?

— Дев’ять. Щось трапилося?

Волін мовчав, ніби збирався з думками. Сергія дратував його топ, хоча він розумів, що Воліна привели до нього важливі причини. Прийти, заздалегідь не зателефонувавши? Йому раптом здалося, що той хотів заявитися несподівано, без попередження.

— То в чому ж справа? — знову запитав Сергій.

— Справа в тому, — повільно промовив Волін, — що майданчик номер дев’ять порожній.

— Де ж ракета?

— Її немає. Вона зникла.

— Ви жартуєте… Пошукайте її у моїй валізі.

— Марна справа. Ракети взагалі не було.

— Це ж як — не було?

— “Стриж” не приземлявся.

— Виявляється, я прийшов пішки.

— Вам це краще знати.

Дивне відчуття охопило Сергія. В голові дзуміли уривки спогадів, вражень, думок. Він уважно дивився на Воліна, його обличчя наче віддалилося, голос також звучав ніби здалеку. Після вчорашнього голова ще паморочилась, якби його не розбудили, він, мабуть, спав би ще довго. Зусиллям волі Сергій відігнав рештки сну. Обличчя Воліна наблизилось. Зібраний і підтягнутий, із зумисне неквапливими жестами, Волін ніби вивчав Сергія. Його уважні очі були напівпримружені. Саме такі люди, до певного часу ніби перебуваючи в засаді, можуть раптово повернути хід подій, в єдиний порив вкласти всю силу і розум.

— …уявіть, — повільно говорив Волін. — Прилітає космонавт. Принаймні ранком випадково стає відомо, що він удома. Ракета зникає. Шукають сліди приземлення — їх