Павло Федорович Автомонов - Галка

з лиця землі велике і могутнє слов'янське плем'я. В горах Югославії, в лісах Польщі, в містах і селах Чехословаччини нищівно бийте фашистську гадину! Пам'ятайте, брати, що тільки тоді наступить справжній порядок, коли ми спільними зусиллями заб'ємо осиковий кілок у могилу фашизму!

До помсти, брати-слов'яни! Хай живе наша перемога!» — цими словами партизан Яремчук закінчив промову.

Кадри замиготіли. На екрані українські партизанські командири — Тимофій Строкач, Сидір Ковпак, Семен Руднєв, Олексій Федоров і Василь Бегма.

— Бачиш, які партизанські генерали на Україні, у ворожому тилу?.. — нахилився я до Орла. — А наш Петра Петрович походжає по Невському у фуфайці, у шапці-вушанці…

— Точно. І одне вухо тої шапки на Москву, а друге на Таллін стирчить, — додав веселим тоном Орел. — Конспірація… А де генерал, — сказав він далі, подумавши, — там мусить бути і дивізія, корпус.

Партизани-генерали схилилися над картою, про щось перемовляються. В іншому кадрі — стежать за боєм. А серед партизанів — бородані й підлітки, жінки й дівчата.

Спалахнуло світло. Глядачі підвелися. Зататакали ними покинуті стільці на пружинах. Проштовхувалися до виходу і ми.

— Ти збуджений, ніби побував дома, — сказав Орел. — І я теж оце вперше побачив Україну.

— Ти побачив її у вогні, а не квітучою навесні, не золотою від налитих колосом хлібів у липні, — відповів я.

Людський потік виніс нас на вулицю.

У небі де-не-де проглядалися чисті озерця лазурі. Можливо, протягом доби вітри таки розженуть тумани й низькі, важкі хмари.

— Скоріше б! Ми немов на вокзалі. Все ждемо і ждемо поїзда, що запізнився…

— Мабуть, подивлюся перед далекою дорогою «Богдана Хмельницького». «У «Титан» піду! — сказав я, вийнявши кишенькового годинника. — За десять хвилин там починається сеанс. В разі тривоги — встигну…

— Ми ж уже дивилися «Хмельницького»? — здивувався Орел.

— Ще піду…

— А я по азимуту — на квартиру. Якщо отримаємо сигнал, прийду в кінозал і гукну: «Галко! На вихід!» — сказав Орел.

— Гукнеш! — штовхнув я його в плече.

Ми перейшли Невський. Я звернув до «Титана».

До кінозалу зайшов, коли вже погасла світло. Пригинаючись, дістався до, крайнього місця у чотирнадцятому ряду. Сідаючи, поправив кобуру з пістолетом, що висіла на ремені, і обернувся назад. На п'ятнадцятому ряду сиділо двоє хлопців. Нарешті всівся і я. Розстебнув комір шинелі й звільнив два гачки з петель. Фільм цей не може не хвилювати, навіть коли дивишся вдруге. Та ще тут, у Ленінграді, за тридев'ять земель від України. Вражає, як по троє, по двоє, а потім по одному розходяться кобзарі по шляхах України, несучи з Січі клич до війни за незалежність. А як натхненно грає гетьмана Мордвинов! У десятому класі ми ставили акт з п'єси Олександра Корнійчука «Богдан Хмельницький». Мені доручили гетьмана. Роль я вивчив напам'ять. А скільки клопоту з одягом, з гетьманською шапкою?! З братами своїми я ганявся за півнем. Півнячий хвіст був справді прекрасний! Мене привабили оті блискучі червоно-чорні пір'їнки. Зловили півня, висмикнули два найкращих пера і пришили до шапки. Булаву виточили в майстерні й позолотили її фарбою…

Сам того не відаючи, чому, пальці мої доторкнулися до кобури, що уперлася у стілець, намацали защіпку. Кобура була застебнута. Та раптом мені стало моторошно: рука не відчувала ваги у кобурі. Пістолета у мене не було.

Я різко обернувся назад. Але двох хлопців у п'ятнадцятім ряді як вітром здуло.

«Як же так? — все ще не вірилося мені, що хтось міг украсти пістолет. Втрата особистої зброї — це кінець для мене…»

Ледве втримався я, щоб не застогнати, щоб не закричати на весь кінозал. Це ж треба бути зовсім бездумним злодієм, щоб у військового витягти пістолет! А тут ще кобуру дали «універсальну» — і для нагана, і для пістолета. Вона легко відкривається, бо не на кнопці, а на металевій защіпці, що її можна одвернути дуже легко.

«Яке нещастя!.. Адже радиста з цієї групи чомусь відсторонили від завдання. І ось тепер у мене, котрого генерал призначив навіть начштабом групи, раптом не стало пістолета. Невже його украли оті два хлопці, що вже покинули кінозал. А може, десь у натовпі витяг якийсь рецидивіст? Хто ж мене пустить ось таким, без пістолета, у ворожий тил?»

Від цих думок похололо всередині. Мені вже не хотілося жити на світі. Покидаючи своє місце в кінозалі і поспішаючи до виходу, картав себе: «Чому не вбило мене в атаці під Петергофом? Смерть же була у кількох кроках, у дулі «шмайсера». Та хтось з наших випередив німця, розтрощивши йому голову прикладом гвинтівки. Чому з тисячі осколків півторатонного вантажу бомб жоден не вскочив у моє серце? Чому?»

Я йшов до виходу. «Може, хлопці пожартували і чекають мене на вулиці?..» Запитав у чергової біля дверей. Так. Хвилин десять тому двоє вийшли. Сказали, що їм треба спішити на завод, на зміну. «Вони з ремісничого училища», — відповіла чергова.

Я вийшов з «Титана» на Невський, розхристаний, безвольний, бездумний, зганьблений, немов побитий киями й обпльований. Так кепсько я ще не почував себе. Не бачив ніякого виходу. «Можна утаїти від своїх, що нема пістолета. Є автомат, є ніж, є гранати. У тилу ворога перший же вбитий фріц з пістолетом і… трофей мій! Там і признаюся, що вкрали у мене зброю. Там інше діло. Там нема ні майора Савича, ні Петра Петровича… Що діяти? Як бути? Я ж так підвів хлопців!..»

Ладен був роздерти себе на місці, підбігти до якогось офіцера, вихопити з кобури пістолет і тут же пристрелитися… Сон це чи дійсність?!

Побрів я, мов сновида, Невським, минувши свій під'їзд, у напрямку Московського вокзалу.