Єжи Брошкевич - Оті з Десятої Тисячі

— Бачиш, — буркнув він. — Далі будемо йти… крок за кроком.

Іон теж захекався, хоча на Сатурні охоче і добре бігав. Пройшли кілька метрів, і він заговорив цілком вільно.

— Все може бути. Але, — погодився він, — я теж думаю, що чужинці, їхня поява… І взагалі всі ці мавп'ячі фокуси… це нісенітниця. Якби хто прибув, то намагався б передовсім порозумітися з нами.

— Може, «вони» просто вивчають «Розвідника».

— Хто «вони»? Що означає «вивчають»?

— Я, коли була маленька, — відповіла вона, — завжди намагалася розібрати нову іграшку. І кожну псувала.

— Ага, — задумався Іон. — Отже, ти думаєш…

— Ні, — сказала Алька. — Я вважаю, що це нісенітниця.

Іон розсміявся.

— Відпочила?

— Так.

— Ну, то бігом!

Вони знову побігли.

— Найважливіше, — мовив Іон, — це ліквідувати аварію… Щоб впоратися… з цим.

— З чим? — запитала Алька.

— З тим «чимось»!

— Зрештою… нам не варто так поспішати, — зауважила вона.

Іон зразу не зрозумів, що Алька хотіла цим сказати. А тоді так ляснув її на радощах по плечі, що вона мало не впала.

— Правду кажеш! — крикнув він.

— Знаю, що правду. Але за це… — зітхнула вона, — не треба ламати мені ребра.

Іон навіть не звернув уваги на цей докір.

— Все-таки, — вголос роздумував він, — найважливіше — це наздогнати Ріку. Якщо не встигнемо визволити їх тепер, зробимо це трохи пізніше. Ну, попросимо у Бази нову програму. Адже…

Вона знову дивилася на нього і антипатично посміхалася.

— «Адже, адже»… — перекривила його. — Адже це було ясно з самого початку.

Раптом Іон став мов укопаний. Очі його заокруглилися, ніби він побачив щось страшне.

— Так, адже це було ясно з самого початку, — прошепотів він.

Алька перелякано дивилася, як Іон блідне. Що його так вразило?

— Що сталося, Іоне? — запитала вона.

Він похитав головою, мов оглушений несподіваним ударом.

— Це неможливо.

— Але що неможливо? Скажи, нарешті, що? — просила вона.

Іон обійняв її за плечі. Стиснув так, що їй стало боляче. Алька вирвалася.

— Говори! — вимагала вона.

Іон дивився на неї якимось відсутнім поглядом.

— А що, — прошепотів він, — що, коли це не «чужинці», а…

Довкола квітувала найкраща на «Розвіднику» лука. Вгорі свистіла якась пташка, а в траві співали цвіркуни, такі ж крикливі й невгамовні, як і на Землі теплого полудня.

— Я боюся, — сказав Іон. — Дуже боюся, що доведеться гукати на допомогу.

— Що ти сказав? — запитала Алька. — На допомогу?

Він пішов далі, не відповідаючи. До мети їм зосталося лише кілька кроків.

— Розумію, — зітхнула Алька. — Я вже кричала: «Рятуйте!». Не допомогло.

Що ж робили тим часом Алік із Робіком?

Вернімося до тієї миті, коли Алька й Іон стали в Центральному Залі на голубий квадрат швидкісного ліфта.

Алік закліпав очима — так швидко щезли Іон і Алька.

Тоді штовхнув Робіка ліктем і мовив:

— Ну, артилерія, струнко!

— Вільно! — засміявся Робік і скорчив смішну пику.

Алік з подивом глянув на Робікові веснянки і сказав:

— Ви, сатурнійські роботи, абсолютно поза конкуренцією. Ніколи б не здогадався, що ти не людина.

— А це добре? — запитав Робік.

— А чи я знаю? — відповів запитанням Алік.

Робік трохи сумно усміхнувся.

— Все залежить від обставин.

Саме цієї миті «Розвідник» повідомив, скільки часу зосталося до моменту операції, розробленої Супером.

— Шістдесят хвилин, — промовив він.

— Поїхали, — сказав Алік.

Транспортер повільно рушив, а тоді швидше й швидше став сповзати в тунель. Оксамитна губка стін миготіла світловими візерунками. Стрічка транспортера ледь колихалася під ногами. Алік усміхнувся Робікові.

— А ти завжди такий симпатичний? — запитав він.

— Ну, що ти! — заперечив Робік. — Адже ми, ро-боти-охоронці, ростемо разом з вами, тільки по-своєму. Але… — тут він завагався, — … гадаю, ліпше буде поговорити трохи про…

— Не зараз, — перебив його Алік.

І зразу ж серйозно пояснив:

— Сподіваюся, що цими запитаннями я не ображаю тебе. Але ти перший сатурнійський робот, якого я бачу в житті. Наші, земні, трохи кращі на вигляд. Отож, вибач, але…

— Прошу, — усміхнувся Робік. — Я не ображаюся. Хочеш знати, як я ріс? Просто. Коли Іон був маленький, я скидався на рухомий склад іграшок. Замість носа — співучий шершень, очі — рухливі світлячки, руки з тріскачок…

— Мабуть, ти був дуже гарний! — захоплено вигукнув Алік.

Робік скромно опустив голову.

— Не можу поскаржитися, — сказав він. — Був я і роботящий і кумедний. Іон страшенно любив мене.

— Ну, тепер він теж тебе любить, — мовив Алік.

— Я став прибирати людську подобу, коли Іон почав розрізняти людей. Відтоді ми й «ростемо» разом, тільки я…

Він не закінчив, бо цієї миті транспортер, різко загальмувавши, вніс їх до невеликого круглого залу.

— Артилерійські позиції, — повідомив «Розвідник».

— Дозвольте доповісти: ми прибули, — сміючись, вигукнув Алік.

Згадав цю смішну фразу з якогось відеофільму про так звані доісторичні «армії».

— Приймаю накази, — відповів «Розвідник», який не зрозумів останньої фрази Аліка.

Алік кивнув.

— Покажи мені штурвал і екран головного позитрономета.

— Це наказ?

— Наказ.

— Наказ прийнято, — підтвердив «Ропер». — Пройдіть на середину.

— Ясно, — відповів Алік.

В залі, що був прицільною кабіною протиметеорної батареї «Розвідника», знаходилися три екрани і три пульти