Семен Дмитрович Скляренко - Пролог

Хапаючись, я говорив. Зняв навіщось капелюх. Вітер тріпав волосся на моїй голові. Вартовий посміхався — я говорив неймовірні речі! Це швидше була розвага в години вартування, ніж серйозна справа. Він не йняв і мав право не йняти віри, що мені в таку пізню годину треба бачити секретаря крайкому. Він не хотів, і мав підстави, не казати адреси секретаря крайкому, бо божевільним жодних адрес давати не треба. І тільки після моїх настирливих прохань він згодився піти подзвонити телефоном секретареві. Я стояв унизу в вестибюлі, він дзвонив.

— Сюди прийшов, вас питає, — вартовий кілька раз перепитав моє прізвище. — Так, так! Він тут! Як кажете? Слухаю!

Вартовий далі зник десь у проваллі вестибюля. Потім він з’явився вже одягнений і привів з собою другого вартового.

Ми вийшли з ним на вулицю. Біля парадного гуркотіла машина. Сіли в глибокий кузов, і авто полетіло нічними вулицями міста, кричало розпачливо в провулках, краяло майдани.

Коли б пізніше хто запитав мене, де я був тієї ночі, я не міг би дати точної відповіді. Я не назвав би вулиць, де ми проїжджали, і тієї вулиці, де зупинилось наше авто. Це було на околиці міста, недалеко від нашого інституту.

Холодне, нічне повітря освіжило мені голову, і я почув себе міцніше. Підіймаючись угору сходами, я починав розуміти незручність становища, хотів побачити секретаря і одразу сказати, що в мене велике нещастя і тільки цим можна пояснити несподіваний нічний візит.

Він мене чекав на сходах. Мене вразило його обличчя. Воно тепер, уночі, було не таке, яким я бачив його на портретах і кілька раз у житті. Тоді обличчя було бадьоріше, жвавіше. Тепер — шерхке, замислене. Очі його горіли незвичайно. Він стримував почуття.

Стояв на сходах у зеленій гімнастерці, чорних штанях, у чоботях.

Мовчки він зустрів мене, потис руку, і я запам’ятав, що рука в нього була зовсім холодна. Він дав мені першому зайти до помешкання і зачинив двері. Внизу заревла сирена авто і, віддаляючись, стихла.

Ми в темряві пройшли через кілька кімнат. У цій темряві я, тільки напружуючи зір, вгадував картини на стінах, важкі меблі з боків. Вражали конденсовані пахощі сосни в кімнатах. Так пахне в лісі, коли живиця гарячими сльозами збігає по корі. І ці пахощі підкреслювали урочисту, сторожку тишу, в яку лунко врізувались звуки наших кроків.

Ми зайшли до його кабінету. На підлозі лежали килими. Він показав мені глибоке, м’яке крісло, а сам сів за стіл. На столі горіла лампа під зеленим абажуром. Найпопулярніше його фото було зроблено за цим столом. Я пізнавав деталі фото — календар на стіні з портретом Маркса, радіатор опалення збоку від столу.

І я ще раз здивувався з його вигляду. Обличчя в секретаря було зеленкувате, стомлене, він, напевне, не спав кілька ночей. На підборідді в нього одросла колюча борода.

— Я вас ждав, — він дивився на мене пронизливо, допитливо.

Спер голову на долоні і так застиг.

— Ждали? — здивувався я.

— Так! Тоді ви мені не сказали, що заважає вам нормально працювати над білком. І я ждав.

— Чого? — запитав я.

Вгадував, що він скаже розповісти йому про моїх помічників, нові машини, лабораторії. Про причини помилки в аналізі штучного білка. Що ж можна ще запитувати у вченого? Він, напевне, думає, що вся моя робота впирається в лабораторію. Він запитує це, не знаючи, що в мене є велике горе.

— Я ждав, — тихо відказав секретар, — що ви прийдете до мене і скажете, що успішно працюєте, що ніщо не заважає вашій нормальній роботі, що ваше особисте життя вирівнялось, і між ним і життям громадським — вашою роботою, шуканням білка — цілковитий контакт.

Я не розумів, до чого він веде розмову. Це зовсім не нагадувало машин і це все було далеко від лабораторій.

— Я ждав, — помовчавши, продовжував він, — що ви прийдете й скажете мені, що ваша дочка Стелла вже здорова.

Мене це вразило. Я підвівся з стільця й зробив крок уперед.

— Хто вам сказав, що вона хвора? Звідки ви знаєте, що її ім’я Стелла?

Він примружив свої лагідні, теплі, гарні очі.

— Ви мені цього не казали, але я знаю, що вона хвора. Я дуже цікавлюсь вашим життям, щоб допомогти вам і створити найкращі умови для роботи. Ви ж — наш учений. Ми можемо пишатись, що маємо такого вченого. І чому ж тоді мені не думати про те, що у вас хвора дочка? Та й дочка ваша дуже дорога нам. Це… наша дочка, наша дитина! Дозвольте й мені її любити. Життя, яке ми тепер будуємо, в усій своїй могутності дістанеться їй і їм…

Секретар підняв голову, немов щось почув. Але навколо було тихо — тільки годинник відцокував своє: тік-так… тік-так…

— А як ваші нові спроби дослідження переходу вуглеводів у жири? — змінив він тему розмови.

— Прекрасно! — ніяковіючи, відповів я. — Раніше ми працювали тільки над білками. Коло спостережень поширено на вуглеводи й жири.

— А як досліди Ліди? Я чув про її останні роботи. Талановита дівчина. Цікава спроба! Оригінальна ідея!

— Ліда Янчевська один з моїх кращих робітників. Але ж ніхто не знав про її роботу. Звідки це? Не розумію!

— Так, Ліда Янчевська талановита робітниця, — не відповідаючи на моє запитання, сказав секретар.

Я зрозумів, що мало що зможу сказати секретареві. Він знав і, напевне, сам добився, що ми одержали нові машини. Знав про досліди Ліди, знав усе, що робиться в інституті і навіть знав, що дочка моя хвора, засуджена на смерть, поволі вмиратиме, і ми не маємо можливості її врятувати. Він міцно зв’язаний, живе одними турботами з молоддю, міцно зв’язаний із сотнями тисяч, бо він про них повинен знати, до нього вони йдуть… І я ж прийшов до нього тепер.

— Її не можна врятувати! — крикнув тоді розпачливо я. — У когось… у батьків гріх,