Олексій Якович Огульчанський - Скарб Солоного лиману

камбаляток було скільки завгодно… Деякий час ми сумовито спостерігали за тим, як одна за одною рибчинки зникали у пащах бичків.

— Он якечки налякав розбишак твій пузько, — уїдливо сказав Мишко.

— Почекай, то вони ще його не помітили, — не втрачав я надію.

І от, нарешті, заметушилися бички. Вони тікали в море так хапливо, ніби за ними гналася зграя зубастої сули.

Що трапилося? Ми вибігли на палубу й одразу побачили, як велика зграя дельфінів завзято лупцювала кирпами нашого помагача, а він кумедно підстрибував на гумовій прив´язці. Кілька хвилин азовчанки футболили пузька, а тоді кинулися в море. Але дарма — бичків уже не було у Бугазі — їх розігнали…

— Ага, драпаєте, сірі ненажери! — горлали ми на всю затоку, і Пух радів разом з нами — він кружляв по палубі й заливисто гавкав.

— Камбалята-а-а врятован-і-і-і! — не вгавали ми. Я горлав, а з думки не виходило: чому дельфіни зібралися коло пузька і навіщо вони його підкидали?

Три дні по тому ми не відвідували вікмора, бо наш вітровказ увесь час «нюхав» червону пляму на стелі: отже, дув східний вітровисько, левант. До вікмора при такому вітрі було не добратися.

На третій ранок вітер стих, і ми знову були на палубі фелюги. Коли ж дісталися вікмора й зазирнули в ілюмінатор, то навіть не повірили своїм очам: ми знову побачили сірих бичків. Правда, цього разу вони вже ковтали не всіх камбалят — деякі з них підросли, так що й самі були не від того, щоб проковтнути креветку чи маленького крабика, але було ще багато й дрібненьких.

Я нічогісінько не міг збагнути. Та коли ми знову повернулися на палубу і оглянули море, то все зрозуміли: пузько-помагач зник. Де ж він подівся? Хто його поцупив?

Поверталися ми додому похнюплені й розгублені.

Мама одразу помітила наш настрій.

— Бачу, хлопці, у вас знов щось сталося. Чи, може, море висохло? — пожартувала вона.

— Ти жартуєш, а у нас справді неприємності. Зник наш пузько-помагач, — відповів я.

— Бути того не може, — не повірила мама. — Де ж би він подівся?

— Певно, хтось поцупив.

— Пусте, кому потрібна ця колода?

— Колода! — аж розсердився я. — Знала б ти, як нам потрібна ця, як ти кажеш, «колода».

— Ну, раз уже таке діло, то біжіть мерщій до діда Мореписця. Хто-хто, а він усе знає, що у нашому Бугазі відбувається. Може, він щось порадить.

Дідусь Мореписець…Чудувалися тополівці з нашого сусіда, старого рибалки Онупрія Платоновича. Було в нього інтересне захоплення — кожною рибиною він цікавився і чучел різних риб наробив стільки, що у хаті було не пройти, не пролізти. Навіщо, питається? А ще дід змайстрував під своєю тополиною високе зручне крісло і сидів там з ранку до вечора. Була в нього величезна підзорна труба, в яку він кожного дня оглядав море. Не дуже полюбляв наш сусіда, коли йому заважали. Отож як попадеш, бувало, під гарячу руку, начувайся! Та коли він був у гарному настрої, то ладен був без упину розповідати свої оповідки.

Нерішуче зайшли ми до двору Мореписця — хтозна, в якому він настрої! Тихенько наблизилися до тополини. Як завжди, Мореписець сидів у кріслі в затінку і уважно оглядав море. В діда, як у парубійка, буйна, але сива-сива чуприна, такі ж густі розльотисті вуса, а бородища аж на смугасту тільняшку лягає. Сам високий і худорлявий. На нас він і не глянув — поганий знак. Ми переминалися з ноги на ногу і не знали, що нам робити. І все ж я набрався сміливості і якомога чемніше привітався:

— Доброго вам ранку, Онупрію Платоновичу!

— О! — озирнувся дід і поклав на коліна свою трубу. — В мене, виявляється, гості. А які гості, зараз подивимося, — він начепив окуляри, з-під світлих брів оглянув нас. — Он, виходить, хто прийшов! Сусіда, Юрко, а з ним, клянуся своєю бородою, його друзяка.

— Мишко-степовик, — підказав я і полегшено зітхнув: дідусь був у чудовому настрої.

— Дуже приємно. І тим приємніше, що ми, як-то кажуть, про небогу, а вона до порогу, — дід уважно оглянув нас і чомусь значуще кахикнув. — Сідайте онде на ослінчик під тином.

Ми сіли.

— А тепер, діти, я розповім вам, хто потягнув вашого дельфінчика-пузька.

Від несподіванки ми аж на ноги скочили й оторопіло вп´ялися очима у діда-чарівника: звідки він дізнався про нашого дельфіна?

Помітивши наше здивування, дід вдоволено розгладив руками бороду.

— А чого це ви підхопилися? Сідайте і слухайте, а головне, не дивуйтеся. Я вже давненько спостерігаю за вами в Бугазі, хоча й не розумію, — він чомусь лукаво посміхнувся, — що ви там робите і навіщо заякорили мого давнього знайомого — пузька-дельфінчика. Стільки він свого часу рибальських ставників зберіг у морі! Я не буду вас ні про що розпитувати, бо знаю, що то ваша велика таємниця. Правду я кажу?

— Ага, таємниця, — закивали ми головами, не в силі одірвати очей від бороданя-чарівника.