Василь Биков - Круглянський міст

для нього могло значити. Стьопка також мовчав: навіщо напрошуватись самому? Справа та, либонь, не дуже весела; кого пошлють, той і піде.

— Так, — сказав Бритвін. — Ну тоді ти, Товкачу. Підкрадешся і замри. Поняв?

Стьопка мовчав. Він був готовий, коли це випало на його долю. Хоч те, що Бритвін тепер звернувся саме до нього, маленька кривда зачепила хлопця. Він усе ж не подав виду, він мовби нічого і не мав проти. А втім Бритвін, мабуть, завважив.

— У тебе ж автомат. Чи, може, автомат Бороді віддати? Тоді він піде.

— Ні вже, не віддам.

Вони ще посиділи хвилин п’ятнадцять. Амоніт, мабуть, почав уже холонути, коли Бритвін підняв голову — на взрівку з’явився Митя. Хапаючися за віття, хлопець стрімливо збіг аж донизу. Бритвін скочив з тривогою на обличчі, але Митя, жвавий і спітнілий, усе в тому ж чорному бавовняному піджачку, заспокоїв:

— Ну, все готово.

— Молодець, — сказав Бритвін. — Де підвода?

— Тут, у кущиках. Припізнився тільки, але нічого.

— Так! — Бритвін озирнувся. — Товкачу, гайда з ним до воза, з одного бідона молоко век, бідон сюди. Скільки у тебе бідонів?

— Три.

— Двох досить. Один піде на міну.

Митя якось ніяково переступив босими ногами.

— Тут ось… поїсти вам.

Обіруч він видрав з тугої кишені якийсь пакунок, загорнутий у чисту лляну ганчірку, віддав Бритвіну. А той тільки й знав, що хвалити та з трохи фальшивою надмірністю захоплюватися хлопцем.

— Молодець! Просто герой! Ну, гаразд. На, Бородо, в твою сумку.

Данило почав запихувати сніданок у сумку, а Степан з Митею торопко подалися на взрівок.

Митя біг попереду. Його босі ноги, потріскані п’ятки старанно мелькали по мокрій траві, невеличка голова в чорній засмальцьованій кепці, мов у вороня, швидко сновигала на шиї туди-сюди — крізь рідкуватий вільшнячок видно було далеко.

Стьопка, однак, за ніч уже звик до рову і схилу і, як на знайомій місцевості, майже не відчував небезпеки.

Він думав над тим, що сказав Бритвін, — намагався зрозуміти його план, але зрозумів не багато. Колишній ротний все щось хитрував з ними, натякав, а по суті — таїв од них свій задум — задля секретності, чи що? Якщо Стьопку посилають на прикриття, то, виходить, самі поїдуть на міст? Але чи не мало буде їх двох, щоб упоратися з охороною, яка тепер, після вчорашнього випадку, мабуть, набралася пильності і, звичайно, спати в шапку не буде. До того ж поліцаї побачать їх, мабуть, здалеку і, попри те, що знають Митю, інших можуть запідозрити й не підпустити близько. Тоді що робити?

Цей бритвінський план з молоковозом вже з самого початку виглядав не дуже переконливо.

Рослик стояв неподалі, забившись у ліщину разом з підводою, на якій, ув’язані вірьовками, блищали білі боки трьох бідонів. Мабуть, десь поблизу була дорога, бо Митя стишено полащив прив’язаного за кущ коня і мовчки скочив на віз. Удвох вони ледве знесли крайній бідон додолу. Під руками важко бовтало, запахло сиродоєм, чередою, і коли хлопець відімкнув закривку, Стьопка аж збентежився: стільки молока треба було вилити.

— Пий. Хочеш? — пропонував Митя. Пити Степан зовсім не хотів — хотів їсти, але тепер не стримався. Уклякнувши, він нахлистався, скільки вмістив його пустий живіт, хоч особливої насолоди не відчув: інша справа, якби був хліб.

— Ну, що? Виливаємо?

— Давай.

Вони нахилили посудину і, обдаючи білими пирсками ноги, пустили по траві духмяний молочний струмок. Піднявши на себе сухе листя, гілочки, різне лісове сміття, молоко широко розтеклося в чагарнику.

Порожній бідон показався доволі легким. Стьопка взяв його на плече і попрямував у вільшняк. Митя біг поруч.

— А в ньому скільки патронів? — на бігу спитав хлопець.

— Де? — не зрозумів Стьопка.

— Ну, в автоматі цім.

— А-а. Сімдесят в одному магазині.

— Ого! Це сімдесят чоловік можна покласти!

Боком продираючись крізь ліщину, Стьопка трохи здивувався військовій недосвідченості хлопця і терпеливо пояснив:

— Сімдесят, це якщо поодинокими пострілами. І то як влучати всіма. А коли чергами, то дай бог десяток.

— А решта мимо?

— А ти думав? Німці ж також не дурні, мух ловити не будуть.

— Надо краще цілитись, — зробив висновок Митя. — А в гвинтівці п’ять лише?

— Ну.

Ідучи попереду, Митя застережливо відхилив гілку, пропускаючи Стьопку, і озирнувся.

— А в того, командира вашого, самозарядна, га?

— У Бритвіна? Самозарядка.

— Хороша гвинтівка?

— Якщо справна. А як заїсть — бери палку.

— А автомат не заїдає?

— Коли як, — умисне непевно сказав Степан, посовуючи на плечі ношу. Розпити хлопця почали докучати, тим паче, що той надто вже виразно поглядав на його новенький ПКШ, а його Стьопка не мав наміру нікому уступати.

Розмова по цьому спинилася. Вони спустилися вниз, і Стьопка глухо гепнув бідон перед Бритвіним.

— Харашо! Бородо, неси вибухівку!

Робити міну Бритвін узявся сам, не довіряючи цієї справи нікому. Поруч на шинелі вже лежав узятий вночі в Маслакова півметровий обрізок бікфордового шнура, з’єднаний з жовтеньким циліндриком детонатора.

Зрештою, начинити міну було нескладно. Через десять хвилин Бритвін насипав до половини бідона амоніту, обережно вставив у його нутро детонатор, кінець шнура випустив через край.

— Горіти буде п’ятдесят секунд. Значить, треба підпалити, метрів тридцять не доїжджаючи до моста.

Мабуть, для кращої детонації, чи що, він дістав з кишені і гранату