Василь Головачов - Простір неспокою

class="book">— Погодишся, — відповів Томах. — Інакше я перекваліфікуюсь на конструктора одягу.

Модуль ковзнув повз велетенське “вухо” антени СПАСу і м’яко ввійшов стиковим вузлом в одну з причальних ніш станції.

— Давно обіцяють встановити на СПАСі таймфаги, — сказав Томах, тиснучи руку пілотові, — та все ніяк не зберуться. От і доводиться вдаватись до ваших послуг.

Він першим ступив на естакаду, і ескалатор виніс їх у кільцевий коридор станції, що оперізував її “мозок” — зал управління та автоматики.

— У них саме зміна, — поглянув на годинник Томах, безшумно ступаючи по матово-білій, ніби порцеляновій, підлозі коридора. — Ми не заважатимемо.

Зал виявився не круглим і не таким уже й великим, як очікувалося, судячи з радіуса вигину коридора: він був трикутним. Усі три стіни — панорамні віоми, пульт управління розміщувався в тупому куті трикутника, і над ним було вмонтовано в стіни похилу чорну плиту екрана пеленгатора з хрестом візира по центру.

Біля пульта стояли три крісла. На двох з них сиділи старший черговий та його помічник, третє було запасне.

При вході до залу кволо дзенькнув попереджувальний дзвінок, і чоловіки біля пульта, зодягнені в сріблясті комбінезони рятувальників просторової служби, оглянулись. Гнат з подивом упізнав у старшому зміни Леона Хрустальова, напарника по збірній. Той, у свою чергу, був здивований не менш і реагував одразу…

— Чому тут сторонні? — з наголосом на останньому слові запитав він.

— Ну-ну, я вже сторонній, — добродушно всміхнувся Томах, підходячи до пульта. — Знайомтеся, хлопці, це Гнат, конструктор і, — він підморгнув Ромашину, — кандидат у рятувальники. В мене до вас прохання: нехай він отут послухає космос разом з вами. Заважати не буде, хлопець він терплячий. Згодні?

— Я проти, — заперечив Хрустальов. — За інструкцією, під час чергування в залі управління не повинні перебувати сторонні особи, навіть якщо вони спортсмени екстра-класу і кандидати в рятувальники.

Гнат спалахнув: од Хрустальова він такого не сподівався.

Томах уважно глянув на обох,

— Ви що, знайомі?

— Тепер усі знайомі, — знехотя відказав Леон.

— По збірній, — уточнив Гнат.

— Нехай залишається, — втрутився помічник Хрустальова, чорнявий вродливий юнак. — Якщо начальство дозволяє, можна зробити й виняток. Мене звати Рафаель. — Він першим подав Гнатові руку й усміхнувся.

Хрустальов демонстративно відвернувся.

— Що ви не поділили? — шепнув Томах на вухо Ромашину.

Той знизав плечима, хоч і здогадувався про причини такого до себе ставлення колеги по збірній: Аларіка… Гнат не раз зустрічав її у товаристві Хрустальова…

— Ну гаразд. — Томах поглянув на годинник. — Мені час, а ви заберете його на “материк” після зміни.

Гнат, відчуваючи незручність, і злість, і бажання якось примиритися з Леоном, неначе він був винен перед ним, сів у вільне крісло і став розглядати панель поперед себе.

— Візьміть контактор, — підказав йому Рафаель. — На нього сходяться канали прослуховування всіх діапазонів електромагнітного випромінювання і ТФ-спектра. Наша станція розрахована в основному на ТФ-діапазон. Загалом — космос “слухають” автомати, автоматика на СПАСах потужна, проте бувають ситуації, коли благання допомогти може почути й запеленгувати лише людина.

— Менше слів, — буркнув Хрустальов. — Не на спектаклі.

Гнат мовчки дістав з ніші ажурну корону з трьома виводами світлокабеля і підігнав її за розміром голови.

— Перевірка, — кинув Хрустальов, зиркнувши скоса в його бік.

Рафаель увімкнув апаратуру.

Двісті років він плив довкіл Сонця по гігантському колу діаметром сто мільярдів кілометрів, безмовний, холодний, як подих смерті, і сам — смерть! Двісті років витратив він на один виток довкіл Сонця, вдивляючись у пітьму, бездумними “очима” фотоелементів, обмацуючи простір щупальцями локаторів, ловив у перехрестя візирних позначок астероїди, ядра комет (і тоді на короткий час пробуджувався його кристалічний “мозок”, порівнюючи одержані дані з тими, які закладені в ньому) і летів далі, запрограмований нести загибель усьому, що не відповідало на його радіозапит.

Уже відійшли в небуття ті, чий злий геній створив його, зникли з лексикону людей Землі слова “війна” і “гонка озброєнь”, а він усе плив довкіл Сонця, механічний безумець, один з автоматичних апаратів, запущених колись у космос натхненниками й організаторами політичного шантажу, тероризму, геноциду, оповісниками “локальних” і “зоряних” воєн, носіями горезвісного “вільного способу життя”, останніми представниками капіталізму, осатанілими від страху і своїх кривавих замірів.

І ось у супутника знову прокинулась “пам’ять”. На його погрожувальний сигнал: “Дайте позивний!” — відповіді не було. І тоді ракетний супутник-убивця ввімкнув усі свої бойові системи, за хвилину перевірив боєготовність відсіків, визначив точні координати — і пролунав залп. Дванадцять ядерних ракет типу “Хорор” помчали до об’єкта, несучи в своєму череві смерть вагою тисяча двісті мегатонн…

А цим об’єктом був космотрон, найбільший з прискорю вачів елементарних часток Сонячної системи. Автомати його захисту були запрограмовані лише на захист від метеорних атак і дрібних болідів, тому стрімке наближення штучних тіл не пробудило в їх “мозку” тривожних асоціацій. Ще гіршим було те, що на космотроні йшов експеримент.

Ракети “Хорор” вийшли у розрахункові точки й вибухнули. Захисне поле космотрона луснуло, як мильна булька, спопеліли в безжальному ядерному вогні численні прибудови комплексу, потекли силові секції прискорювача, щезло керуюче поле і… надщільний потік антипротонів, помножений на величезну швидкість, близьку до швидкості світла, вдарив по дотичній, знищуючи все, що не зруйнував ракетний вибух. П’ятсоткілометрове кільце космотрона, спалахнувши перлистим світлом, випарилося майже миттєво. Лавина шаленої енергії, яку можна порівняти хіба що з