Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

Сьогодні вранці тітка Калина принесла слоїчок молока і млинці в полив’яному полумиску. Молоко я випила, а млинців тільки два з’їла, решту віддала Клаповухові. Йому важче прохарчуватися. Бо я можу наїстися і венгерок, що вже геть посиніли й стали солодкими, і тернівок, і паперівок, а Клаповух не їсть ні слив, ні яблук. А вдень Галина Василівна, вчителька математики, принесла борщу. Вона живе на другому кінці села, і щоб борщ не захолов, загорнула горнятко у вовняну хустку. Борщ вона перелила в миску, а хустку з горням забрала. Ми з Клаповухом поділили обід по-братськи чи по-сестринськи: мені дістався шматочок курячого м’яса, а йому — кісточка.

Кури в курнику нанесли яєць. Я б насмажила яєчні, але ще не вмію розпалювати дрова у плиті — чогось вони тільки димлять, аж той дим очі щипає, і зразу гаснуть. Грицик каже, що це — легкотня, раз плюнути. Він мене обов’язково навчить, бо тепер я повинна вміти все робити сама. Грицик зранку пас череду, тепер його підмінив старший брат. І він, тільки-но прийшов з пасовиська, — зразу до мене.

Грицик збирає яблука у траві під штахетами.

— Таке добро пропадає, — бідкається точнісінько, як його мама Калина. — Що літом під ногами, то зимою з пирогами. Справжня господиня повинна це знати.

Мабуть, господиня, на яку натякає Грицик, ще несправжня. Бо мені зовсім не хочеться збирати падалиці. Похитуюся собі на маленькому ослінчику перед порогом хати — мама завжди сідала на нього, коли чистила картоплю, — і дивлюся на Клаповуха, який ганяє за горобцями. Спритні сірі збитошники нагледіли на подвір’ї щось їстівне, налетіли зграйкою і тільки цвірінь-цвірінь дзьобиками. А Клаповух проганяє їх зі своєї території й аж заходиться гавкотом.

Раніше в нас був кіт Чалапун — триколірний, чорно-біло-рудої масті. Він мав дуже незалежний характер, господинею визнавав тільки бабусю, а всім іншим хіба дозволяв погладити та пригостити себе. Коли бабуся померла, кіт зник. Мама шукала його скрізь, але так і не знайшла. Сільська знахарка Мокрина сказала, що Чалапун, мабуть, пішов слідом за бабусею Ганною, бо коти — то такі істоти, що можуть між двома світами ходити, якщо їм заманеться. Мама не повірила. Я також засумнівалася, проте чекала, що Чалапун колись повернеться з того світу. Але він як у воду впав. Може, йому там, на тому світі, краще, ніж тут?

А два роки тому, такої ж серпневої пори, як і зараз, мама поїхала в місто за покупками — треба було придбати дещо з одягу на осінь, бо я з усього виросла. Мама казала, що я росту як з води, мабуть, справді вдалася в татову родину і не буду такою маленькою, як вона. Повернулася мамуся з пухнастим клубочком — золотаво-рудуватим цуценям. Знайшла його біля ринку і не змогла покинути. Воно було не більше за мою в’язану рукавичку, а вуха звисали аж до землі. Тому ми й назвали його Клаповухом.

Такого песика не було ні в кого. Тітка Калина сказала, що це, певно, якась дуже панська порода, тож користі від такого собаки в господарстві — як із бика молока. Але Клаповух одразу заявив, що не буде дурно хліб їсти, — ще й гавкати добре не навчився, тільки дзеленчав, як дзвіночок, а вже охороняв двір. Коли він підріс, вуха по землі вже не волочилися і не здавалися такими великими. Та він, однак, залишився Клаповухом. Тепер цей собака — вся моя родина, більше в нас нікого немає.

Грицик виймає з кишені складаного ножика і вчить мене, як не дати пропасти добру.

— Треба так-о: порізати яблуко впоперек тонкими кружальцями, щоб у кожному кружальці посередині була дірочка. Але вона обов’язково буде, бо ж усередині яблука, в коробочці, сховані зернятка. Тоді нанизати кружальця на грубу нитку і повісити сушитися на сонці. Потім можна висипати на деко і трохи на плиті чи й у печі потримати — от тобі й сушняк на зиму. Хоч компот вари, хоч кисіль, чи просто запарюй і пиріжки начиняй.

Дивлюся, як Грицик ріже яблука, а вухами ловлю голосне диркання за містком. Ми живемо у присілку, на довгій прямій вулиці, що тягнеться від села аж до лісу. А тому до нас нечасто навідуються машини. Диркання вже перекотилося через місток, від якого й починається присілок. І ось на дорозі з’являється запилюжений сірий «бобик». Він під’їжджає до наших воріт і зупиняється. З нього виходять троє: голова сільради, директор школи та висока жінка з дуже короткою стрижкою, в сірому чоловічому костюмі. Мабуть, та жінка якась начальниця, бо голова поспіхом відчиняє перед нею хвіртку і показує на мене.

— Оце та сама дівчинка.

Жінка підходить ближче.

— Ти Ірина Христич?

Ошелешено дивлюся на її коротку чоловічу стрижку, на костюм із широкими штанями і мовчу.

— Вона, — відповідає замість мене Грицик. — А що таке?

— Мальчік, тебе ніхто не питає, — суворо дивиться на нього жінка і знову до мене: — То ти Ірина Христич?

І чого вона причепилася? Грицик же сказав, що це я. Чи вона «мальчікам» не вірить? Я нарешті киваю.

— Сусанна Кадимівна — представник спеціальної комісії при відділі освіти, вона приїхала, щоб забрати тебе у дєтдом. Ти ж хочеш у дєтдом? — запитує мене голова.

— Ні, — я ховаюся за Грицика.

— Що ж тут питати? — скрушно зітхає голова. — Сирота. Хіба воно знає, що меле. Треба оприділяти.

— Не