Олександр Шевченко - Аутсайдери

дивних речей. Пригода на шосе, той божевільний біля клумби, кабінка без телефону… «Дурниці», — заперечила та частина його єства, що понад усе хотіла зараз тільки впасти на ліжко й заснути. «По-перше — на шосе нічого не було, лише короткочасне видіння, породжене втомленим мозком. По-друге, божевільний узагалі не має хвилювати — на вулицях великого міста їх значно більше. А телефон… а що телефон? Напевне, він зламався, і його ремонтують. Містечко маленьке, навряд чи звідси дзвонять регулярно, тому і з ремонтом не поспішають. Елементарно, Ватсоне, раз-два-три — і все на своїх місцях». Справді… до чого легко. Час уже відкинути цю остогидлу підозрілість, інакше можна взагалі з’їхати з глузду.

Тримаючи кейс у руці, Даромир піднявся сходами нагору. Там він побачив маленький коридорчик із трьома дверима — двоє з одного боку і ще одні в кінці. Останні були відчинені. Він наблизився до них і зазирнув у кімнату.

— Проходьте, не соромтеся, — сказала Ярина. Вона вже встигла застелити ліжко білизною. — Оце тут ви й будете жити. До речі, скільки збираєтеся в нас гостювати?

— Я ще не вирішив, — відповів Даромир, оглядаючи помешкання. Нічого особливого, простенькі жовті шпалери, шафа у кутку, ліжко, письмовий стіл із лампою. Затишно і без претензій — якраз те, що йому потрібно. — Можливо, тиждень…

— Зазвичай люди, які приїздять сюди, залишаються надовго, — посміхнулася вона. Усмішка була доброю, але чомусь викликала у нього підсвідому відразу. — Вони розуміють, що в Ковильці краще, ніж там, звідки вони прибули…

— А хто сюди приїздить? — поцікавився він. Ярина розвела гладкими зморшкуватими руками.

— Різний люд. Вони щось шукають, їздять скрізь, а потім випадково натрапляють на це містечко й осідають тут…

— І чим же воно таке привабливе? — запитав Даромир, очікуючи, що вона, як корінна жителька, образиться на таку репліку. Але та лише засміялася.

— Поживете й побачите. Та ви влаштовуйтесь, почувайтеся як удома.

— Дякую. Ярино!

Вона озирнулася у дверях:

— Так?

— Скільки я вам винен за житло?

— Пізніше заплатите, — відказала вона. — Поки що відпочивайте. Вечерю я зготую години за півтори.

— Гаразд. Дякую.

Вона вийшла й зачинила за собою двері. Даромир сів на ліжко й відкинувся до стіни, відчуваючи, як солодко розслаблюються м’язи. Глянувши на кейс на підлозі, він поштовхом ноги засунув його під стіл. Хотілося сподіватися, що подорож завершено. Дивне відчуття сповнювало його — нарешті він у безпеці, більше не треба нікуди тікати і чогось боятися. Тут про нього подбають…

Він кліпнув очима й відігнав незрозумілу думку. Треба відпочити. Позіхнувши, Даромир улігся на ліжку. Довгоочікуване забуття заволоділо ним відразу, як голова опинилася на м’якій подушці. І питання, що раптово народилося у свідомості — «Де ж машини людей, які приїздили сюди?» — залишилося без відповіді, розчинившись у примарних образах пам’яті.

16

Олеся не збрехала — їх справді чекали. Товста жінка, що, вочевидь, і була Яриною, спустилася до машини сходами, радо вигукнувши:

— Пане Сич, яка честь для всіх нас, що ви завітали! А для мене, старої, яка радість!

«Ні, мабуть, я й досі сплю на підлозі своєї кухні, — подумав Симон розгублено. — І все це — моя уява. Дурнуваті мрії». Але фізична реальність речей доводила протилежне.

— А хто ж ваші друзі? — запитала Ярина.

Яків відрекомендувався сам і представив Максима, тоді кинув оком на блискучу чорну іномарку, що стояла біля будинку. Це була перша і єдина машина, яку вони бачили в містечку. Помітивши, куди він дивиться, жінка похитала головою.

— Так, ви вже не єдині гості в мене. Мабуть, сьогодні мій щасливий день… Та ви заходьте! — і вона хутко побігла всередину.

— Схоже, що тут комунізм таки переміг, — пробурмотів Симон сам до себе.

Максим задер голову, оглядаючи будинок. Великий, цегляний, із гострим дахом, вкритим бордовою черепицею. Він озирнувся на батька, і той весело моргнув йому, неначе підбадьорюючи. Татові тут вочевидь подобається — та чому ж він сам ніяк не відчує полегшення? Незрозуміла туга не бажала його відпускати. Кортіло розплакатися, але не хотів засмучувати батька, до того ж, що подумає про нього цей письменник? Ні, треба перетерпіти, він уже не маленький. «Будь хоробрим хлопчиком», — казала йому мати останнього дня, і він мав виконати її прохання, хоч як було б складно. Треба бути хоробрим.

Яків витягнув із багажника сумки, і вони всі втрьох увійшли в будинок. Хазяйка відвела їх на другий поверх, де показала кімнати. Максима з батьком вона оселила в одній, Симона в іншій — поруч. В обох не було нічого незвичного — лише найнеобхідніші предмети інтер’єру. Вікна виходили на інший бік будинку, в чепурний садок із рясними яблунями й сливами, що їх надвечір’я вже вкрило золотавою засмагою. Побачивши це, Яків видихнув:

— Як у вас гарно!

— Так, — задоволено всміхнулася Ярина. — У місті, мабуть, уже взагалі чистого повітря не залишилося? Влаштовуйтесь. За двадцять хвилин будемо вечеряти.