В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

байдужий до чужого лиха. Не дуже лагідно привітали міщани Самка з Марком. Ну, ще оті, хто вважав їх спершу за ченців, то хоч балакали, а коли тільки розпізнавали, що вони бурсаки, то гнали з двору, мов якесь лихо. Не полюбляли ніде школярів-бурсаків, маючи їх загалом за дуже шкідливих. А траплялися і такі люди, що лагідно балакали та радили навіть, де шукати отого одноокого, направляли до того двору. Хлопці спершу було раділи, що ось уже, мовляв, знайшли, але знаходили дійсно одноокого, та не того, що треба. Знайшли й другого, але одноокого старого діда. А хтось їх направив до зовсім сліпого. Ходили до смерку по дворах та дратували собак, а діла нема. А коли вже смеркло, то з одного двору хтось їм порадив з-за паркана, щоб вони йшли к лихій годині, бо скуштують дрючка.

Нічого було й думати, щоб хто пустив їх ночувати в двір. Довелося хлопцям йти спати за город у поле. Знайшли купу скошеного бур’яну та й полягали з надією на завтра.

Переспали ніч, а ранком знову пішли по дворах. Півміста обійшли, а не знайшли свого. А коли направив хтось до одноокого дяка, та той їх добре вилаяв, то вони вже не знали, що й робити. А таки пішли ще шукати, ще знайшли декількох однооких. Не дуже оті їх вітають, здебільшого лаються, бо кому воно гарно, коли йому нагадувати про його каліцтво.

Ходили, тинялися по дворах хлопці, та, нарешті, доходилися, надибали собі лиха. Трапилася ота біда зовсім несподівано, як вона й трапляється. Ішли вони повз великий панський будинок, та ще з будкою біля брами, а біля будки – москаль з рушницею. Уже вони були й поминули отой будинок, аж почули, що хтось їх гукає. Озирнувся Самко і побачив, що з відчиненого вікна на них дивляться два пани.

– А йдіть сюди ближче, святі отці, – гукнув один пан.

Подивився Самко на всі боки, може то не їх гукають, коли ж нікого зараз, крім них, нема.

– Та ви ж! Ви йдіть сюди! – гукнув знову пан.

Хоч уже й знали хлопці, що й найкраще бути далі від панів, а проте, коли кличуть, та ще в чужому місті, то треба підійти. Уже ж вони їх не битимуть отут. Підійшли до вікна. Бачить Самко, що це неабиякі пани, бо убрання на них оксамитне, блищать ґудзики, хрести та медалі; обличчя зовсім поголені, на головах настовбурчене купою біле хвилясте волосся. Обличчя в них однакові, схожі вони один на одного, мов рідні брати, тільки в одного ніс рівний, а в другого трохи гачкуватий. Обидва не старі й не молоді.

– А кого це ви тут шукаєте? – запитав пан з гачкуватим носом.

Самко порішив не казати панам правди, як радив Старий, а сказав, що вони шукають потрібного їм чоловіка, щоб той порадив знайти їм кондицію.

Дивляться пани чогось на Марка, дивляться пильно, мов на якесь диво.

– Ні, ти тільки глянь, що за постать? Це ж дійсний Геркулес. Щоб то було з нього, уявляю собі, коли б замість отої хламиди, одягнути його у відповідне вбрання. Які ноги! А м’язам тісно в отій хламиді! – промовив пан з рівним носом до другого.

Обидва пани забалакали незрозумілою для бурсаків мовою, мов і схожою на латинь, а добрати нічого неможна. Пани балакають, Марко стоїть похнюпою, а Самко почав дивитися на Маркові ноги. Ноги в нього такі, як у доброго старця, та ще й брудні, закурені, а панам до вподоби.

Прислухався Самко до панської балачки і зрозумів тільки три слова: «Гвардія», «Петербург» та «цариця». А хтозна, до чого вони, оті слова.

– А ти, великий, з ченців? – запитав Марка один з панів.

Марко мовчав.

Самко не хотів, як на те лихо, щоб їх вважали за ченців, і поспішив відповісти за Марка й за себе, що вони зовсім не ченці, а бурсаки. А коли пани запитали за Марка – якого він роду, то сказав, що козацького. Пани неначе чогось зраділи, бо, глянувши один на одного, посміхнулися весело та забалакали знову незрозумілою мовою, дивлячись увесь час на Марка.

– Ви тут пождіть хвилину, – сказав бурсакам пан з рівним носом, і вони обидва зникли за вікном.

– А чи не накивати нам п’ятами, Марку? – запитав Самко.

– Щось мені оці пани недовподоби. Та чого їм треба від нас?

Не встиг Марко нічого відповісти, як на ґанку з’явився чепурно зодягнутий, чи воно пан, чи прислужник, і поманив пучкою до себе бурсаків.

– Що йому треба? – подумав Самко, але пішов до ґанку. За ним Марко.

– Їх ясність грап звеліли вам, щоб ви йшли за мною, – сказав прислужник і, вказавши рукою на двері до будинку, пішов попереду.

Слова «їх ясність грап звеліли», не дали нічого подумати Самкові, і він з Марком пішли за прислужником у будинок.

Ось перша кімната, вбрана розкішно, заслана килимами підлога; на стінах теж великі килими та блискучі свічада, попід стінками канапи, фотелі та оздоблені стільці.

– Пождіть, – сказав прислужник і пішов.

– Коли б ми, бува, Марку, не вскочили, – промовив стиха Самко.

– Еге ж, – погодився Марко.

Аж з’явилися оті пани, що балакали з ними з вікна. Увійшли, подивилися на Марка.