Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

нас любить Бог. Нам треба завжди пам’ятати про смерть, щоб добре розуміти життя. Нам треба боротися, щоб зростати, але не надто захоплюватися могутністю, якої ми набуваємо в цій боротьбі, бо ми знаємо, що вона нічого не варта. І нарешті, необхідно погодитися з тим, що наша душа — хоч вона й вічна — нині перебуває в полоні часу, з його можливостями та обмеженнями.

Але навіть перебуваючи в полоні часу, вона, Морін, спроможна робити те, що дає їй радість і наповнює її ентузіазмом. І через свої фільми вона зробить свій внесок у порятунок світу, який, схоже, розпадається навкруг неї, змінить реальність, змінить людей.

Коли її батько помер, після того як усе життя нарікав, що йому так і не випала нагода зробити те, про що він завжди мріяв, вона зрозуміла щось дуже важливе: перетворення відбуваються саме в такі моменти кризи.

Вона не хоче, щоб її життя закінчилося, як у нього. Їй не хотілося б сказати своїй дочці: «Я хотіла, а була мить, коли я й могла б, але в мене не вистачило мужності ризикнути всім». І коли Морін одержала спадщину, то в ту ж таки мить зрозуміла, що вона їй дісталася з однієї-однісінької причини: щоб вона змогла виконати своє призначення.

І вона прийняла виклик. На відміну від інших дівчат, які завжди мріють стати славетними актрисами, вона мріяла розповісти такі історії, що їх наступні покоління зможуть побачити й, дивлячись їх, усміхатися й мріяти. Великим прикладом для неї став прославлений кінофільм «Громадянин Кейн» — фільм про радіокоментатора, що наважився піддати критиці могутнього магната американської преси, фільм, який став класикою не тільки завдяки своєму сюжету, а й за ту творчу та новаторську манеру, в якій він розглянув етичні й технічні проблеми своєї доби. Одного простого фільму вистачило, щоб його творець зробив безсмертним своє ім’я.

«То був його перший фільм».

Перший фільм, якого його авторові, Орсонові Веллсу вистачило для слави. Адже він більше не зробив нічого надзвичайного. Він узагалі зник зі сцени подій (так буває) і тепер відомий лише фахівцям та на курсах кінематографії, де його здобутки ретельно вивчають; але немає сумніву, що через короткий час його геній «знову» буде відкрито. Орсон Веллс не лише залишив у спадщину нащадкам «Громадянина Кейна», а й усім довів, що досить лише зробити надзвичайно успішний перший крок, і ти забезпечиш собі славу на решту свого життя.

Вона матиме таку славу. Й Морін пообіцяла собі, що ніколи не забуде ті труднощі, які довелося їй подолати, і що вона присвятить життя діяльності, яка допоможе створити для людини умови більш гідного існування.

А що першим може бути тільки один фільм, то вона зосередила всі свої фізичні зусилля, свої молитви, свою емоційну енергію на одному проекті. На відміну від своїх друзів, які всюди розсилали й усім роздавали все нові й нові сценарії, пропозиції та ідеї і працювали над кількома проектами водночас, жоден із яких не давав сподіваного результату, Морін присвятила свої тіло й душу лише «Таємницям підземелля», розповіді про п’ятьох черниць, які зустрічаються із сексуальним маньяком. І замість привести його до християнського спасіння, доходять висновку, що єдина можливість налагодити з ним позитивний діалог — це прийняти його спотворений світ; вони вирішують віддати йому свої тіла, щоб він дійшов до розуміння слави Бога через кохання. Її план був простий: голлівудські актриси, хоч би якими вони були славетними, за нормальних умов сходять зі сцени по тому, як досягають віку в тридцять п’ять років. Вони ще миготять на сторінках розкішно виданих журналів, з’являються на благодійних аукціонах, на святкових фестивалях, беруть участь у всіляких гуманітарних заходах, та коли помічають, що в них стає все менше й менше шансів з’явитися під світлом юпітерів, починають одружуватися й розлучатися, опинятися в центрі публічних скандалів, у такий спосіб підігріваючи інтерес до себе, який швидко гасне, на кілька місяців, на кілька тижнів, на кілька днів. У цей період, який відокремлює їх від безробіття до цілковитого забуття, гроші втрачають для них колишню вагу: вони готові на все погодитися, аби знову з’явитися на екрані.

І Морін почала перемовини з актрисами, які ще менш ніж десять років тому були на вершині слави, а тепер відчували, як ґрунт вислизає з-під їхніх ніг, вони розпачливо потребували повернутися туди, де жили раніше. Сценарій у неї був добрий; вона надсилала його їхнім агентам, які вимагали абсурдно високу платню й чули у відповідь: «Ні». Наступним кроком Морін було персонально відвідати кожну з них; вона розповідала їм, що вже має гроші на реалізацію свого проекту, й усі зрештою погоджувалися — але завжди просили її тримати в таємниці, що вони працюватимуть на неї майже задарма.

У такій індустрії, як індустрія кіно, самопринижуватися — означає наперед приректи себе на поразку. Не раз у сновидіння Морін приходив привид Орсона Веллса і напучував її:

«Намагайся зробити неможливе. Не починай знизу, бо ти вже й так перебуваєш низько. Підіймайся нагору швидко, поки з-під тебе не висмикнули драбину. Якщо стане страшно, помолися, але лізь нагору». Вона мала чудовий сюжет, трупу першокласних акторів і знала, що їй треба створити фільм, який був би прийнятий великими студіями та дистриб’юторами й при тому не втратив своєї високої художньої якості.

Вона вважала можливим і обов’язковим, щоб мистецтво та комерція йшли поруч.

А все інше — то не для неї. Критики, схильні до розумової мастурбації, що захоплюються фільмами, яких ніхто не розуміє. Невеличкі товариства аматорів альтернативного кіно, такий собі десяток або два осіб, що перебувають ніч перед екраном, а вранці збираються в барі, курячи та обговорюючи одну-однісіньку сцену (нерідко наділяючи її цілком протилежним значенням, тобто протилежним тому, яким хотів наділити її той, хто її знімав). Режисери, що давали спеціальні прес-конференції, пояснюючи те, що мало би бути цілком очевидним для глядачів. Профспілкові збори, де учасники нарікали на те, що держава не підтримує місцеву кінематографію. Маніфести, публіковані в