Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

холодом. Вітер нарешті остаточно прокинувся, шумів угорі, а на сонце насунула хмара і в заростях ліщини посутеніло.

Поглядаючи спідлоба то на командира, то на Бікі, Ерик кілька хвилин мовчав, потім несподівано тихо й спокійно заговорив:

— Один із нас уміє літати, другий плавати, третій бігати, але кожен уміє зробити щось таке, щоб іншим було приємно. Всі, крім мене. Я завжди сам. Після того, як ми зав’язали Коотів вузол, я думав, що будемо разом.

— Ерику! — підвів голову Бікі й замовк, угамований нетерплячим помахом крила.

— Помовч! Чого б я мав брехати? Знаю, ми ще сидимо втрьох у цих кущах, але я вже не з вами. Ви вдвох, а я осібно… — повторив він і додав іще тихіше й сумніше: — Я хотів привести вас у таке місце, яке вважаю найкращим на світі. Коли капітан Коот пішов дізнатися, що замишляють вороги, я навіть придумав таке гасло…

— Яке? — спитав Бікі, коли Крилатий на мить замовк.

— До «Перепалки» дійдеш — своє щастя знайдеш, — сказав Повзик і, засоромлений із своєї відвертості, почав дивитись одним оком на схід, а другим — на захід, звідки долітали щораз дужчі пориви вітру.

Птах вилив уже все, що було у нього на душі, а може, навіть трохи більше, і якраз би оце годилося сказати йому щось тепле, сердечне й заспокійливе. В Хелонідеса ці слова були на кінчику язика, але він дивився на командира, якому належало сказати останнє слово в цій ситуації. Прощати чи не прощати порушення дисципліни мав право лише він.

— Рядовий Повзику, ви це гасло склали тихенько чи в голос? — суворо запитав капітан.

— Спершу склав у голові,— несміливо сказав Ерик. — А потім повторив і проспівав.

— А співав до того, як колупався в радіотелефоні, чи після? — не вгавав Коот.

— Я взагалі біля радіо…

— Не брешіть, — урвав його Коот, не спускаючи з птаха потемнілих очей. — До чи після?

— Після, — зізнався допитуваний і, обурившись, почав пояснювати. — Я взагалі не колупався, тільки…

— Тільки натискав клавіші,— підказав Йонатан, підводячись і закидаючи на спину схудлий уже рюкзак.

— Я хотів, щоб воно ввімкнулося знову, адже було так добре, коли ми підслухували директора.

— І воно справді ввімкнулося, — мовив Коот. — І можна було підслухувати. Ото тільки, що не його, а нас.

— Це значить, що… — озвався Бікі й замовк, вагаючись, говорити йому страшну правду чи ні.

— Так, Бікі, «Перепалка» погоріла.

— У сторожці була пожежа? — не зрозумів Ерик.

— «Перепалка» для нас не світить як притулок, — пояснив Йонатан. — Ти, Ерику, натиснув клавішу передавача. Кожне слово йшло в ефір, аж поки ми сіли снідати біля джерела. На жаль, я лише під пам’ятником зрозумів, що міліція слухає пісеньки нічних десантників, отже, знає, де ми. Та й чи міг я передбачити, що з твого віршика інспектор Новак зрозуміє, куди ми йдемо? Його люди, безперечно, чатують у сторожці, тримаючи напоготові клітку, акваріум і тісний нашийник на міцному ланцюгу…

Ставало дедалі темніше довкола й дедалі гнітючіше в їхніх серцях. Ерик опустив крила, а Бікі плавці. Кількох слів зізнання вистачило, щоб перетворити хоробрих десантників у загнаних в глухий кут злочинців, які, зневірившись у всьому, самі вкладають руки в кайдани і заходять до камери, замикаючи за собою двері.

З розпачливого стану їх вивів спалах першої блискавки, яка розітнула небо й освітила капітана Коота в рішучій позі, з піднятим хвостом і палаючими очима.

— Дзьоба — на яму! — наказав він рядовому Повзикові, показуючи лапою в напрямку корчовища, яке вони щойно з таким зусиллям подолали. — Вперед — марш!

Не встигнувши навіть подумати, чи є в цьому сенс, Ерик наставив дзьоба туди, куди сказав Коот, притупнув лівою лапою і закрокував. За ним слухняно рушив Бікі і в ар’єргарді — Йонатан, який раз по раз позирав на вогневі позиції, знаючи, що саме в районі «Перепалки» на них може чекати найбільша небезпека.

Вони ще не вийшли з-поміж кущів, коли по зеленій парасольці ліщини залопотіли перші дощові краплі, важкі й великі, мов хрущі. Не встигли вийти до узлісся, як із чорних хмар ринула на землю злива. Спалахували блискавки, удари грому йшли один за одним, наче якийсь велетень щосили бив у барабан.

— Ще, чого доброго, на нас влупить! — жалібно пищав змоклий Ерик.

— Нам тільки й бракувало, щоб по нас влупило, — пробурмотів переляканий Бікі, однак не забув при цьому наголосити на неправильній граматичній формі, вжитій Ериком.

Крізь гуркіт грому і шум зливи капітан вловив тремтіння в їхніх голосах, помітив, що вони збиваються з ритму маршової колони. І, незважаючи на те, що хутро його було мокре, що електричні розряди кололи в хвіст і у вуха, заспівав раптом голосно й весело: