Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

Їхній з Лізою спокій передавався й мені. Полювання на Тіней було частиною їхнього життя й роботи; вони знали свою справу. Вони зупинять лихо, що нависло над безневинною людиною. Те, що записане на флешці Мішиного фотоапарата, ніколи не стане реальністю...

У мене задзвонив телефон. Хто говорить? Ні, не слон; у найнапруженіші моменти мого життя дзвонить, як правило, мама.

— Як справи?

— Мамо... в мене пари!

— Ясно, ясно, вибач... Я чомусь думала, що в тебе сьогодні першої пари немає...

Довготелесий тип в окулярах з виразом хронічної провини на обличчі протрюхикав по коридору й сунув носа в двері аудиторії:

— Sorry, І am late...

— Close the door, please! — холодно звеліли зсередини.

У типа в окулярах закінчився активний словниковий запас.

— Будь ласка, дозвольте, я отруївся вранці, — занив він уже не англійською. — Я блював... Ну, будь ласка...

Він говорив і кутався в шарф. Мене раптом теж обсипало холодом. Я згадала: коли ще мій амулет був у мене... Коли я дивилася на Мішу в аудиторії, коли розглядала його однокурсників, він єдиний був за моєю спиною. Він і тоді спізнився...

Але ж у коридорі задуха! Вікна зачинені, спека! Чому він кутається в шарф? Він і тоді кутався, мерз, тремтів!

— Піпл, — прошептала я в слухавку. — Сюди, швидко...

Тип зачинив двері, втративши надію потрапити на англійську. Злість на його блідому лиці дуже старила його — здавалося, це не двадцятирічний студент, а принаймні сорокалітній жовчний невдаха.

— Сука... Важко чи що... — він розвернувся й побрів геть.

Я заступила йому дорогу:

— Привіт. Ми зустрічалися?

Він розгубився й навіть злякався:

— Це що, жіночий варіант пікапу?

Я посміхнулася по-крокодилячому, на всі зуби:

— Навіщо кутаємося? Холодно?

Він позадкував. Вичавив відповідну усмішку. Хотів відповісти...

І раптом утупився в щось за моєю спиною. У його очах з’явився справжній смертний жах.

— Ліза! Завантаження! — гаркнув Піпл наприкінці коридора.

Тип розвернувся й кинувся навтьоки. Здавалося, він розмазується на бігу, проникає крізь простір, переміщаючись неприродно швидко; я кинулася за ним, усвідомлюючи, що на мене вся надія, тому що Піпл і Ліза, зрозуміло, не встигнуть.

Але він зник! Я вилетіла на сходи, завертіла головою, не розуміючи, як міг досить великий тип розчинитися в повітрі. Десь нагорі почувся тупіт, затріщала, розгойдуючись, кабіна ліфта, і я зі спізненням зрозуміла, що не дилетантові змагатися з професіоналами в їхній нелегкій праці. Скільки Тіней уже переловили ці троє? Що їм один тип в окулярах?!

А тим часом мені довірили пост, і я самовільно його покинула. Притьма, перш ніж розкриється службовий злочин, я повернулася до дверей аудиторії, за якими хтось бекав і мекав дуже поганою англійською...

Інтуїція веліла мені зазирнути всередину.

Місце біля проходу в другому ряду ліворуч було порожнє.

— Де він?! — закричала я, перервавши студента, який з виглядом мученика намагався розповісти про Тауер-бридж.

Викладачка подивилася замислено;

— Куди котиться найстарший навчальний заклад...

— Його викликали в деканат, — відповів хтось з Мішиних однокурсників. — Щойно.

Я зачинила двері.

Холод проймав мене до кісток, як того нещасного типа в окулярах. Холод і жах.

Може, нічого страшного? Мало в якій справі студента викликають у деканат... Житейська справа... Зараз я піду й зустріну там Мішу, і скажу йому, що небезпеки більше немає — Тінь нейтралізовано...

Задзвонив телефон: Ліза.

— Дар’є, ми взяли Тінь.

— Усе, відбій тривоги?!

— Ні, — щось у її голосі змусило мене ще більше похолонути. — Цей два місяці нікого не жер, постався... У будівлі є інша Тінь. Міша на місці?

— У деканаті...

— Що?!

— Його викликали в деканат...

— А ти де була?!

Ліза додала довгий нецензурний вислів. Раніше я ніколи не чула, як вона матюкається.

— Тут... я не встигла...

— Стій там і чекай! Ми зараз будемо!

Зв’язок обірвався. Я облизала сухі губи...

Мішин ролик знову й знову повторювався в мене перед очима. Стрибає камера... Біжать цікаві... Чужі ноги на траві... Мертвий хлопець, закривавлене підборіддя, скляні очі... «Я не знаю, до кого мені з цим іти...» Він мені довірився! Він вірив, що я врятую його!

Отут, у сумці, його ключі й недопита пляшка молока, яку він залишив мені на кухонному столі. А в мене немає амулета. Нічого не бачу, крім побутового звичного світу: коридор з височенною стелею. Старезний паркет. Масивні двері аудиторії, світло з вікон...