Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

спазм люті.— Моя жінка,— каже він,— знайшла собі тим часом коханця. Так,— він раптово вибухає сміхом,— аякже, вона, хлопче, знайшла собі коханця... Смішно, ти сам пройшов усю Європу, і з француженкою спав, і за румункою волочився, в Києві за спідницями ганявся і, їдучи у відпустку, коли зупинявся десь у Варшаві чи Кракові, то не марнував часу, бо польки таки гарні. Не марнував часу... а потім... потім...— горло йому знов стискує чи то схлип, чи то спазм люті, що застрягає йому в горлі, як клубок пір'я,— а тоді ти повертаєшся додому, звичайно ж, зовсім несподівано, через п'ятнадцять місяців відсутності, а там, на твоїй канапі, лежить якийсь мурло-росіянин. Авжеж, саме росіянин лежить на твоїй канапі, грамофон грає танго, а твоя жінка у червоній піжамі сидить біля столика і змішує коктейлі у склянках: так, це було саме так. Я ж присилав їй стільки шнапсу й лікерів... і з Франції, і з Угорщини, і з Росії. Той мурло з переляку проковтнув свою цигарку, а вона завила, як звір... клянусь тобі, як звір! — Його дужі плечі било дрожем.— Як звір, клянусь тобі, більше я нічого не пам'ятаю.

Андреас злякано озирається, кидає короткий швидкий погляд позад себе. Але Блондин їх не чує. Він спокійно сидить собі, зовсім спокійно, навіть досить зручно вмостившися, і намазує на скибку білого хліба яскраво-червоний мармелад з дуже чистої баночки з кришкою. Дуже акуратно й спокійно намазує хліб і так само їсть — чисто тобі якийсь службовець, якийсь старший інспектор. Може, Блондин і справді інспектор. Неголений мовчить, його тіпає лихоманка. Його слів ніхто не міг чути. Поїзд викинув ці слова... вони полетіли за вітром, їх безгучно витягло протягом... вони, напевно, полетіли назад до Дрездена... до Радебьойля... де сидить маленька муха, де досі ще дівчинка в жовтій сукенці стоїть, спершись на велосипед... досі ще... досі ще.

— Так,— каже Неголений. Він говорить швидко, майже діловим тоном, так ніби хоче швидше розмотати до кінця розпочату шпульку ниток.— Так от,— каже Неголений.— Я одразу ж змився. Туди я їхав у спецівці, бо свої нові чорні танкістські штани з запрасованою складкою беріг для відпустки. Як я радів, що побачу жінку... радів, як ідіот... не тільки тому... не тільки на думку про те... Ні, ні! — він мало не кричить.— Ні, радієш з чогось зовсім іншого. Що ти вдома і що це твоя жінка... Це ж зовсім не те, як з отими чужими жінками, про те забуваєш уже за годину... а тут, тут раптом бачиш того росіянина, того довготелесого бевзя,— це все, що я встиг роздивитися: він курив, розлігшись у мене вдома, курив, ми ніколи б так не могли зробити... ми ніде в світі не могли б отак розлягтися ліниво й курити. Та я вже по його носі побачив, що то був росіянин... то було видно по носі...

Мені треба більше молитися,— думає Андреас,— я, відколи ми від'їхали з дому, ще майже не молився. Неголений знову замовкає і дивиться на мирний ландшафт, залитий золотим відблиском сонця. Блондин усе ще сидить, він попиває каву з фляги і їсть тепер уже білий хліб з маслом, масло в нього в новісінькій масляночці; він їсть дуже ретельно, охайно. Я повинен більше молитися,— думає Андреас і саме хоче почати молитву, як знов озивається Неголений:

— Так, я кинувся сторчголов. Забрав усе з собою і сів одразу ж у поїзд. Усе забрав: і шнапс, і м'ясо, й гроші... Я ж, хлопче, привіз купу грошей, і все ж це для неї. Нащо б я це все волік? Тільки заради неї. Якби мені зараз шнапсу, хоч трохи шнапсу... але де його дістати? Не можу придумати. Вони ж тут усі звихнуті, ніхто не має уявлення про чорний ринок...

— У мене знайдеться випити,— каже Андреас.— Хочеш?

— Випити... Хлопче... Випити!

Андреас посміхається.

— Давай навзамін: я тобі — пляшку, ти мені — карту. Згода?

Неголений обіймає його. В нього майже щасливе обличчя. Андреас нахиляється до свого ранця й дістає пляшку. На мить він задумується: непедагогічно давати зразу дві пляшки. Другу треба притримати доти, доки йому знов не схочеться випити або як прокинеться на похмілля. Але одразу ж засуває руку до ранця й дістає другу пляшку.

— Ось,— каже,— випий усе сам, я не хочу!

Скоро я помру,— думає він...— скоро, скоро. Й оте «скоро» вже перестало бути таким розпливчастим, він уже добрався навпомацки до цього «скоро», підкрався до нього й нишком підглянув, і вже знає тепер, що він помре в ніч з суботи на неділю десь між Львовом і Чернівцями... в Галичині. Там унизу карти знаходиться Східна Галичина, і він буде зовсім близько від Буковини й Волині. Ці назви — як незнайомі напої. «Буковина» звучить, як міцна слив'янка, а «Волинь» нагадує густе, майже як сироп, пиво, як те пиво, що він його пив якось у відрядженні у Будапешті, справжня пивна юшка.

Він подививсь у вагонну шибу й побачив, як Неголений у нього за спиною прикладає пляшку до рота і як відмовляється Блондин, коли Неголений пропонує випити і йому. Потім Андреас знову дивиться вдалину, але нічого не бачить... бачить тільки за нескінченною рівниною той далекий польський обрій, той запаморочливо безкраїй обрій, який стоятиме в нього перед очима й тоді, коли прийде його година...

Добре, думає він, що я не сам. Жодна людина не могла б цього витримати сама! І він радіє, що погодився грати в карти й познайомився з цими двома. Неголений йому сподобався, та й Блондин теж, він, здається, не такий уже зіпсутий, як здається на перший погляд. Може, він і справді зіпсутий, але все ж — жива людина. Погано, коли людина сама. Було б страх як важко почувати себе самотнім серед оцього натовпу, що зараз набився у вагон, серед оцих, що тільки й знають балакати про