Олександра Бракен - Темні уми

гнатимуться за нами. Що мене повернуть у табір чи вб’ють раніше, ніж ми доберемось до Вірджинії.

Мартін спостерігав за мною своїми чорними звуженими очима. Зіниці в нього ніби стиснулись, і я відчувала, як десь на потилиці мене щось наче лоскоче. Таке ж відчуття було, коли хтось прагнув вивільнити мої здібності.

Що за дідько? Мої пальці вп’ялись у підлокітники, але я не озирнулась, щоби глянути на нього. Лише раз глипнула у дзеркало заднього огляду і побачила, як він, відкинувшись на спинку сидіння, роздратовано схрестив руки на грудях. Болячка в кутику його губ запалилася і червоніла, немовби він її щойно роздряпав.

— Я хочу поїхати туди, де можу робити те, чого не міг у Термонді, — нарешті промовив Мартін.

Мені не хотілося знати, що він мав на увазі.

— Я набагато сильніший, ніж ви гадаєте, — вів далі він. — Вам ніхто більше не знадобиться, коли ви побачите, що я вмію.

Кейт всміхнулась.

— Саме на це я й сподіваюся. Я знала, що ти зрозумієш.

— А що ти, Рубі? — спитала вона, обертаючись до мене. — Чи ти хочеш зробити щось важливе?

Якщо я відмовлюся, чи відпустять вони мене? Якщо попрошуся поїхати у батьківську хату в Салемі, то чи відвезуть вони мене без зайвих питань? Або до Вірджинії-Біч, якщо захочу бабусю побачити? Чи за межі країни, якщо я забажаю саме цього?

Обоє дивились на мене однаковісінькими очікувальними поглядами. Якби я могла відчути те саме! Як би я хотіла, роблячи свій вибір, почуватися так само безпечно, як і вони, але я не знала точно, чого саме прагну. Знала тільки, чого не хочу.

— Везіть хоч куди, — мовила я. — Хоч куди, тільки не додому.

Мартін поліз брудними руками до болячки біля губи і дер її доти, поки не потекла кров, яку він злизав язиком. При цьому він поглядав на мене, немов чекав, що я спитаю, яка вона на смак.

Я обернулась до Кейт, і питання згасло на моїх губах. Бо на мить, на однісіньку мить, єдине, про що я могла думати, — це про пожежу та дим, що здіймаються від різких обрисів її плечей, та ще про двері, які вона не могла відчинити.

7

Ми доїхали до окраїни Мерлінґтона о сьомій ранку, саме тоді, коли сонце вирішило знову визирнути з-за густого хмаровиння. Воно забарвило найближчі дерева у ніжний фіолет, протявши стіну туману, що здіймалася над асфальтом. На той час ми вже проминули кілька виїздів з автобану, які були перекриті сміттям, рейками чи покинутими автівками — перекривала або Національна гвардія, щоб обложити бунтівні міста та містечка, або ж самі мешканці, аби втримати небажаних мародерів та відвідувачів якомога далі від місцин, які вже дуже постраждали. Проте на дорозі було спокійно впродовж багатьох годин, а це означало, що рано чи пізно щось має трапитися.

І трапилось воно раніше у вигляді червоної фури. Я блискавично пригнулась на сидінні, коли вона пролітала повз нас, ревучи двигунами та скрегочучи колесами. Вона прямувала у зворотному напрямку, але я добре розгледіла на її боці золотавого лебедя.

— Вони повсюдно, — мовила Кейт, перестрівши мій погляд. — Мабуть, це рейс у Термонд.

То були перші ознаки життя, які ми побачили за всю подорож, — найімовірніше, тому, що ми їхали по Дорозі Мерців у Конечне Довбане Ніщо, — але й однієї фури вистачило, щоби Кейт злякалась.

— Сідай назад, — наказала вона, — і не підводься.

Я послухалась. Відстебнувши пасок, я скрутилась між передніми сидіннями, просунувши через них ноги.

Мартін дивився на мене осклілими очима. Якоїсь миті я відчула, як його рука ковзнула по моїй, так наче він намагався мені допомогти. Я відсахнулась, опустившись униз між заднім та пасажирським сидіннями. І хоча я ледь не приклеїлася спиною до дверей, а коліньми вперлась у груди, ми все одно сиділи надто близько. А коли він усміхнувся, цього вистачило, аби в мене пішов мороз поза шкірою.

У Термонді були хлопці. Власне, було чимало. Але будь-які дії, які передбачали змішування статей, хай то спільний обід, співмешкання у боксі чи навіть випадкова зустріч по дорозі в душову, були суворо заборонені. Солдати та наглядачі табору контролювали виконання цього правила так само суворо, як і те, що стосувалось — умисного чи випадкового — використання своїх здібностей. Через що, певна річ, вже сп’янілі від гормонів мізки дітей остаточно злітали з котушок, перетворюючи декого з мого боксу на елітну породу таємних сталкерів.

Може, я не знала «правильного» способу взаємодії з протилежною статтю, але я цілком певна, що і Мартін теж цього не знав.

— Правда, прикольно? — спитав він.

Я гадала, що він жартує, допоки не помітила його надто уважний погляд. Знову почався свербіж, потім — пощипування від чергової спроби залізти мені у голову, жах, що повзе уздовж хребта, так ніби хтось проводив по ньому крижаним пальцем. Притулившись до дверей, я не зводила очей з Кейт, але це не рятувало.