Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Чому я не втомлююся жити 📚 - Українською

Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Чому я не втомлююся жити" автора Ярослав Йосипович Мельник. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 68
Перейти на сторінку:
і почуття ще могли боротися з часом одне, два життя. Але вже в третьому, в четвертому, у п’ятому тілі — не залишалося нічого, крім туманних душевних порухів і чехарди: мати, дружина, дочка, друга, третя дружина, десята дочка, яка тепер втричі старша за тебе... Людська психіка не була розрахована на відкриття Діленрема.

Цивілізація поступово втратила поняття, на яких стояла: сім’я, близькість, спорідненість, смерть, заборона інцесту... Сім’я була, але, знаючи, що в наступному, або в подальшому, житті незмінно буде поруч інша (потім третя, четверта) людина (почуття зроблять своє), вона не мала вже того сенсу. Наскільки стислість життя і смерть (справжня смерть) ошляхетнювали і скріплювали життя наших далеких предків! Роблячи їх «неповторними» один для одного. Іноді я сумую за таким життям — за трагізмом, який кудись випарувався сам собою, як тільки похорони тіла стали символічними, пародією на смерть. За справжніми сльозами і справжнім горем. Тепер все частіше тіло, яке віджило (близького або і своє), викидають на смітник, як стару річ, між іншим.


Ніколи не забуду свого першого природного тіла — я нікому не віддав його, ховав сам. Я стояв у тій самій холодній залі, викладеній білими плитками, звідки забирав матір. Тепер там лежав я сам, тільки що вийнятий з холодильника, з блакитною стрічкою, що оперізувала чоло. Дивне це було почуття: дивитися на свій власний труп. Подібне нашим пращурам могло наснитися лише в кошмарному сні. Невже це був я, моє тіло? Дев’яносторічний стариган, сухий, як тріска (шкіра в деяких місцях стала прозорою), лежав у всій своїй непривабливій наготі і, здавалося, тягнувся до мене відкинутою в мою сторону рукою. Я стояв поруч, двадцятирічний. Востаннє дивився на до болю знайомі родимки, бородавки і шрами — рубці від операцій. Дід.

Наступні тіла не викликали вже у мене глибоких почуттів — може, тому, що вони були умовно мої, з моменту пересадки в них мого мозку, а не з народження. Вони всі — сім уже — лежали в ряд в сімейному мавзолеї. Тут же лежали дев’ять, здається, тіл моєї матері, сім — моєї першої дружини, шість — першої доньки. Ми всі розгубили один одного в океані часу, але іноді, траплялося, я зустрічав в мавзолеї якусь дівчину, що стояла в мовчанні перед вигравіруваною плитою, і тоді я запитував, хто вона? І вона — називаючи себе — поставала то моєю першою, то двадцятою (двадцятих я вже не пам’ятав і не розрізняв) дочкою, то моєю першою, другою (а то й десятою) дружиною, а то і матір’ю. Тоді я говорив, тихо, як старому знайомому, зустріч з яким була цілком зрозуміла: «А, це ти. Здрастуй. У тебе яке життя?» «Шосте», — відповідала моя мати або яка-небудь з моїх дочок.

Поняття інцесту теж зникло з мови і свідомості. Багато чоловіків були одружені на своїх матерях, сестрах і дочках, яких вони зустрічали, з волі випадку, через сотні років. Далеко не всі зберігали з часом свої ім’я-прізвища, рахували свої тіла... Зрештою, тягнути за собою минуле століттями — стає виснажливим. Щодо кровозмішання, то його не може бути у тіл, не пов’язаних один з одним кровною спорідненістю...

Одного разу я зустрів в мавзолеї літнього чоловіка, і коли я запитав його, хто він, він назвався моєю дочкою. Я не здивувався, я сам був жінкою у четвертому житті. Для медицини давно вже не було різниці, в яке тіло пересаджувати мозок — у жіноче чи в чоловіче. Перші «етичні» протести залишилися десь далеко в історії, і їхній зміст тепер мало хто розумів, навіть з тих, хто про них знав. Я хотів побути жінкою, відчути, що таке приймати в себе чоловіка, запліднюватися, що таке носити в животі дитину, народжувати, годувати її молоком. Моє поки що єдине жіноче життя — те єдине, яке мені запам’яталося, яке не змішалося з іншими життями. Моїм чоловіком був високий сильний хлопець, якого я любив: як тільки може любити істота, наділена жіночою природою, чоловіче тіло. Він навіть і не знав, що в минулих життях я був його статі.

З іншими траплялися речі ще більш неймовірні. Нерідко зустрічалося, через кілька поколінь, колишнє подружжя, але тепер кожен в якості іншої статі. Бувало, що матері, помінявши тіло на чоловіче, жили, самі того не підозрюючи, зі своїми дочками або синами, що стали жінками. Батьки, які отримали в якийсь момент жіночі тіла, розділяли ложе з синами, що залишилися вірними своїй природній статі і не знали (адже нерідко проходила тисяча років), з ким вони живуть, кого люблять.

Наша «цивілізація Діленрема», як її часто називали, була божевільною, немислимою для наших далеких предків цивілізацією. Але хіба у них не було свого безумства — всі ці війни, коли вони вбивали один одного, як тварини, і якось ледь не знищили саму планету термоядерними бомбами?

2

Я намацав у кишені кільце, що його мені дав гід-хірург, і легко стиснув його. Гід з’явився в кінці зали — високий, молодий, у білому халаті.

— Ви вже вибрали, сер? — запитав він, підійшовши.

— Я хотів би подивитися, які вони в житті.

Він глянув на великий годинник над дверима:

— Вони прокинуться через півгодини. У вас є час прогулятися у парку.

— Добре.


Я повільно, спираючись на палицю, пішов до виходу.

Було літо, і я вибрав лавку вдалині,

1 ... 24 25 26 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чому я не втомлююся жити"