Василь Іванович Захарченко - Прибутні люди

«Во гріхах великих ходимо», — гомоніли в селі.

«А що ж ви думали? Брат на брата возстав, отаку силу силенну людей вибавили, по Сибірах та Соловках виморозили і хочете, щоб до вас Бог лицем повернувся? Та ми ж усі спопеліємо перед Його лицем».

«Ой, не кажіть. І так уже все горить оно, як у пеклі».

«А голодом скількох передушили?»

«І з церквами що ото поробили? На колбуди розпусні та на комори їх попереводили, а образами свинячі сажі повимощували. Го-оспо-ди! Прости нас грішних, спаси наші душі, не дай останньому люду вилягти голодною смертю…»

До жнив бабині полотна відбілювалися, аж були тепер мигтючіші за саме сонце, і коли глянути на них, то увіччу темніло, мов од блискавок. Озимина ледве на чверть одросла від землі, колосочки пустила миршаві. По п’ять-шість центнерів давала з гектара, а як де, то й насіння не вернулось. Збирали люди врожай, наче власні сльози. Підгоріли пшеничка та жито й у Петрівних на городі. І все ж із латочки намолотили пудів з десять. І в діда пудів сім жита вродило. Ото й увесь хліб на такий кагал.

Так що з молотьбою впоралися дуже швидко. Дід з гіркотою сказав, згортаючи останню солому з току:

— Молотили, молотили, три ціпи побили, а жменю змолотили.

У колгоспі ж не спішили з авансом. Усе, що збирали, під мітлу вивозили на хлібоздачу. Ночував у ці дні в діда Йосипа дід Остап із Прохорівки, то розповідав, що й у них, на Полтавській стороні те ж саме з урожаєм.

—І все, брате, вивозять. Про аванс і не нагадуй. Начальство згори нажимає щодня, що давай план і все. Хоч землею досипай, а план щоб був. А що люди їстимуть, про це ті не заїкаються, — говорив дід Остап.

—Коли б тридцять третій не повторився, ось чого я боюся, — казав дід Йосип.

—А безпремінно повториться. До того йде. Як і тоді, в колгоспі уповномочені стримлять, по одному на бригаду. І все, що оце змолотили, до вечора й гавкнуло на заготзерно. І на насіння не зоставляють. Скажу вам, чоловіче добрий, вони нам усе життя кучеряві дулі крутять, а ми терпимо.

—Ой, терпимо, як прокляті. Що воно в Бога Праведного буде далі? А картопля як у вас?

—Нема й подивитись, чоловіче добрий. Ранню оце підривали, таке, як горошинка — одне-двоє зав’язалось, а пізньої, я вам кажу, й подивитися нема. Дощу треба, дощу, аж кричить, — говорив дід Остап.

—У вас же наче гриміло на тім тижні.

—Та налетіло смугою. Ну й лийнуло з півгодини. Не домочило до картоплі. Ні, не дійшло.

—Таке й у нас, ви знаєте, — зітхала баба Явдоха, дослухаючись до їхньої розмови.

—Що його робити? — розпачливо промовляла мати. — Отака орава в мене. Пропадемо…

—Ми колосків назбираємо, мамо, — сказав Гриць. — Не журіться.

Малеча тепер кинулася на колоски. Петрівні також виходили всім огулом, навіть Галя з торбинкою дибуляла по колгоспній стерні. У Василька й Гриця через плече мішки, у дівчат торбинки. Говорили, якщо набити битком мішок колосками, то зерна вийде ціле відро. Хлопці щодня намірялися набити хоч на двох один лантух, та якраз наб’єш. Тільки почнеш збирати, їде вже Забейда, гне ще здалеку таке матюччя, аж стерня лущить. Тікай, скільки ніг хватить. Дівчат він не займає, тільки накричить, щоб ішли з поля геть, а за хлопцями полює. Та тим аби тільки вскочити в людські городи, а там їх уже не дістанеш. Конем же не поїде по городині. Отож і держаться хлопці при городах і все поглядають на дорогу, чи не їде? А тут уже й збирати нічого. Хочеш не хочеш, забиваєшся аж на середину лану, де вже трактор оре стерню, а разом з нею приорює й останню надію, ці миршаві колосочки.

Двічі вже ловив хлопців Забейда, відбирав мішки. Дід якось закликав його в хату, налив гранчак самогонки. Пом’якшав об’їждчик, тільки здалеку накричить на Василька й Гриця, прожене з поля та хоч мішків же не відбирає і зібраних колосків не витрушує.

А через тиждень Забейда знову налетів на них коршаком. Хлопці не дуже й тікали, надіялися на Забейдину ласку. Де там! Повідбирав мішки з колосками ще й штрафом грозився матері. Прийшли хлопці додому, похнюпились, ледь не плачуть. Розказали дідові.

—От же ж сучий син, га? Забулось, як я його вгощав. Ну, стривай же, я з тобою побалакаю, — нахвалявся дід.

А балакати ні з чим було. Кінчилася самогонка, останньою й пригощав тоді Забейду. А насухо лаятись, тільки зайву біду накликати на дітей.

І все ж ходили то на житнє, то на пшеничне поле. Прихитрялися. Трохи назбирають колосків, приховають, знову збирають. Наскочить той розбійник, якщо не втечуть, то хоч не всі пропадуть колоски.

А суша стоїть! Стерня так уже пересохла, як тікаєш, то вона аж вистрілює під твоїми босими ногами.

Дома колоски зразу ж вимолочували, бо, не доведи Господи, прийдуть та шаснуть по нишпорках, заберуть же незмолочене. Провіювали це плюскле зеренце, зсипали в лантушок. Василько все підтрушував його та зазирав усередину. Тільки в гузирі набилось та дно прикрило, а вони ж уже стільки виходили за колосками, стільки вибігали, втікаючи від об’їждчика, що здавалося того зерна повинно б уже бути під саму гичку, через край.

— Нічого, — заспокоювала їх баба, — і цього ніде взяти. А це все ж таки буде на якийсь оладок чи хоч окріп запустити борошенцем.

—Дві відрі буде вже? — питав Василько перегодом.

Баба підважувала в руці лантух,