Катерина Щоткіна - Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

потреби щось у Львові поправляти. Мене це дуже заскочило. Був і противний випадок. На ­якійсь зустрічі, де було багато священиків, зайшлося про минулі часи. Встає один отець (виглядало, що він добре знав ситуацію, що була за більшовиків) і каже таку річ: „Отці, не забуваймо, як ми поводилися за радянських часів“. Я так зрозумів, хоча й не відразу, хтось співпрацював із владою. Але що мене найбільше вразило — те, що ніхто не запротестував. У такі моменти я розумів, як мало знаю про реальне становище у своїй церкві».

Так, відкриваючи реалії пострадянського суспільства, у якому він був покликаний служити, і своєї церкви, яку мав провадити й розбудовувати, Гузар-керівник допомагав УГКЦ намацувати шлях у майбутнє, не надто зосереджуючись на травмах. Він часто називає українську історію драматичною, але в цих промовах ніколи немає страдницького пафосу. Це констатація факту. Якщо у більшості промовців на тему «як ми страждали» з цього випливає, що нам тепер за це щось «належить», у Гузара цієї впевненості, що «нам винні» ви не знайдете: у нього завжди домінує «нам слід зробити». Важко сказати, що тут відіграє визначальну роль — те, що він майже не зазнав цих страждань, або те, що минулі травми — занадто важка ноша, яка заважає рухатися в майбутнє.

* * *

Звичка мислити категоріями майбутнього часу теж була досить оригінальною рисою на тлі українського політичного бомонду. Звичайно, на словах у всіх політиків і партій були «програми», концепції і навіть «стратегії» — але все це більш-менш яскраві афіші вистав, які ніхто навіть не думав ставити. Мислити стратегіями означало будувати плани на майбутнє. Пострадянські політики, як і весь народ, що пережив падіння СРСР, здавалося, не те що не вірили ні в яке «майбутнє» — не замислювалися над тим.

«Кудись ми таки спізнилися, бо не мали доброго проводу, — зазначає Блаженніший Любомир. — Але з іншого боку, ми зробили величезні кроки саме завдяки тому, що не мали проводу. Якби в нас були великі державні мужі, потужні лідери в політиці, могли би йти швидше вперед. От таких людей нам бракує — людей, які мають візію України. Натомість ми мали і маємо людей, які дивляться вузько. Наші політики мають лише інтерес. Вони мислять вузьколобо».

Гузар не просто мислив стратегіями — він заражав цим своє оточення, яке дуже швидко перетворювалося на колектив його однодумців. Можливо, справа в тому, що він разом з усією церквою пройшов довгий шлях і багато чого встиг обміркувати й запланувати ще до того, як з’явився історичний шанс здійснити задумане на звільненій українській землі. Хай там як, Гузар прийшов до керівництва церквою з візією. Із чітким розумінням того, що все, що він робить, це не тимчасова конструкція, це не для того, щоби насолодитися моментом і обскубати спійману птицю удачі всю до пір’їнки, але з прицілом на далеку перспективу.

«Він мислив концептуально і хотів, аби церква осмислила себе концептуально, — зазначає Мирослав Маринович. — Він так ставив питання: „Нам треба розробити концепцію“. Екуменічну, освітню, катехитичну тощо. І ці концепції розроблялися й починали працювати. Коли ви збираєте людей осмислювати позицію цілої Церкви — це гравітація, яка спрямовує церкву в певний бік. Це і є „церковна політика“ у повному значенні. Самоосмислення церкви. У період, коли Блаженніший Любомир був главою Церкви, він заклав основи, які тепер дають прекрасні плоди».

«Самоосмислення церкви» як основа її політики — ще одна начебто проста думка, яка тривалий час не мала аналога на рівні державної політики. «Бути собою», «залишатися собою» — думка, яка підтримувала на плаву УГКЦ і в еміграції, і в підпіллі, і в ГУЛАГу. Там вона викристалізувалася і була покладена в основу церковної політики часу відродження: осмислити себе, знайти себе — і твердо стояти на цьому.

На жаль, для того, щоб ця проста загалом думка утвердилася в цілому українському суспільстві, знадобилися революції й війна. І ми могли б говорити, що «інакше й бути не могло», якби не було перед очима прикладу УГКЦ, яка пройшла цей шлях, не збиваючись на манівці й не потребуючи для того війни. Тільки завдяки тому, що біля її керма протягом усього ХХ століття в кожний конкретний історичний період опинялася саме та людина, яка була здатна гідно прийняти виклик цього моменту. До слів отця Ігоря Яцева можна лише додати: Гузар не просто розбудував церкву — він дав їй можливість усвідомити себе сіллю рідної землі.

* * *

Світська політика України жила за цілком іншими алгоритмами, заданими, з одного боку, особистими інтере­сами, з іншого — фрустрованим суспільством. «Зрости у свободі» мали всі українці, зокрема, політичний бомонд. Україна вийшла з СРСР і дістала історичний шанс на власне життя. Але чи зможе вона цим шансом скористатися?..

Українські церкви у період пізнього СРСР та ранньої Незалежності виявилися — передбачувано — цілковито заангажованими в політичний та ідеологічний процес. У той час, коли УГКЦ виходила з підпілля і ступала перші кроки у великій політиці, здавалося, вона приречена на політичний альянс із силами «правого» спрямування. Власне, політики та ідеологи національного відродження про це говорили досить відверто, як це зробив Чорновіл, прямо зв’язавши в промові легалізацію УГКЦ з національним відродженням. І в цьому був сенс, адже УГКЦ була церквою Галичини, а Галичина, у свою чергу, вважалася (і не без підстав) головним хранителем і двигуном української національної ідеї. Та й зв’язок УГКЦ з цими ідеями був вагомий — і в підпіллі, і в еміграції, де українська громада була невіддільна від церковної громади, а релігійна приналежність була окремим випадком національної ідентичності. Немає нічого дивного в тому, що розбудову УГКЦ позитивно сприйняли «праві» політичні сили й передбачувано негативно — «ліві», які вже відшкрябували з себе імідж войовничих атеїстів і активно «ставили» на Московський патріархат, відповідно до нової ідеології, проголошеної ще радянським урядом наприкінці ­1980-х. В УГКЦ, що вийшла з підпілля, «праві» бачили одночасно і свою перемогу, і свого «природного союзника». «Ліві», у свою чергу, бачили в УГКЦ «зраду» — той фактор, який «відриває» Україну від Москви і йде ще далі: актуалізує єдність із європейською традицією. Не кажучи вже про те, що людям властиво особливо сильно ненавидіти тих, кому вони завдали страждань. УГКЦ була живим докором, чи то пак, живим обвинуваченням комунізму. Власне, існування цієї церкви в Україні, тим більше її легалізація були як свідченням лиходійства комуністичного режиму, так і свідченням його поразки.

Гузар, імовірно, розчарував усіх. «Праві» досить швидко зрозуміли, що церковно-політичний альянс із УГКЦ — це не той «єдиний фронт», який вони собі уявляли. Українська ідея, звичайно, важлива для УГКЦ, оскільки її історична доля пов’язана саме з цим народом, але місія церкви несумісна з політичною пропагандою. Та й націоналізм у тому травмованому вигляді, у якому він існував в українському політикумі, із його реваншизмом і месіанізмом, чужий для людини християнського світогляду. Спроби поставити церкву на службу ідеології, нехай і близької та симпатичної, спричинили внутрішній протест. У цьому Гузар був гідним наступником Андрея Шептицького, якого, до речі, ідеологи українського націоналізму щосили намагалися «привласнити», приписуючи йому націоналістичні настрої.

«Подумаємо, хто ми є поза ідеологіями, бо ідеологія — це те, що нам нав’язує якась сила. А до усвідомлення того, ким ти є, мусиш прийти самостійно. Ідеологія, нав’язування способу думання — це може мати якийсь результат, але нетривкий і не завжди передбачуваний», — каже Гузар у своїх інтерв’ю. Націоналізму він зазвичай протиставляє патріотизм: «Біблія вчить нас патріотизму. Націоналізм не може бути християнською чеснотою, тому