Тамара Крюкова - Повторення пройденого

більшою повагою подивився на зароблені мідяки. Він підморгнув Насті і кивком запросив її вийти, але перекусити їм так і не вдалося. Дзвінок сповістив про те, що починається другий урок.

Антону довелося ретируватися. Він міг би дорогою заскочити до буфету. Запізнення на урок було не найсерйознішою із сьогоднішніх провин. Але із солідарності з Настею він почимчикував прямісінько до столярної майстерні.

Настрій у нього був чудовий. Його перша торгова операція пройшла так, що батько міг би ним гордитися. Успіх окриляв. Тепер Антон був певен, що йому до снаги будь-яка справа. Після уроків Юра з Митьком обіцяли показати, де живе Толик. Звичайно, безглуздо було сподіватися, що Толик погодиться не їхати на змагання з доброї волі. Головне — було затримати його, щоб він запізнився на потяг. До кінця уроків ще залишався час, щоб розробити план.

У животі як і раніше бурчало з голоду, але кишеню приємно відтягувала купка монет. Наспівуючи собі під ніс, Антон узяв лобзик і почав далі працювати над заготовкою.

— Ти чого такий веселий? — спитав його Юра.

— А чого журитися? — посміхнувся Антон.

— Ну, ти чумовий! У тебе батьків до директора викликали, а тобі до лампочки.

Антон хитро посміхнувся.

— А що батьки? Думаєш, вони в нашому віці золотими дітками були? Ось прикинь, якби ти опинився в тому часі, коли твій батько вчився в шостому класі. Може, він теж двійки з математики отримував. І скарб шукав у шкільному дворі.

— Це навряд чи, — похитав головою Юра. — Він вважає пошуки скарбу дурістю. Я йому якось заїкнувся, так він мені такого прочухана задав.

У Антона трохи не злетіло з язика, що коли Юра виросте, стане таким же занудою і теж перестане вірити в чудеса і скарби, але він вчасно стримався і розсудливо звернув розмову на іншу тему.

— Слухай, на розі, навпроти школи, був Макдоналдс… Тобто буде, — почав Антон, але, зрозумівши, що геть заплутався, просто спитав: — У сенсі, де зараз Макдоналдс?

— А що це таке? — поцікавився Юра.

— Ви що, не знаєте, що таке Макдоналдс?! — сторопів Антон. — Це кафе, де можна гамбургером перекусити.

— Чим-чим?

— Бутербродом.

— Отакої! Який же дурень піде в кафе бутерброди їсти. Це тільки у привокзальному буфеті,— засміявся Мітько.

— А у кафе що їдять? — поцікавився Антон.

— Щось смачненьке. Морозиво, тістечка,— відповів Юра.

У те, що ще не існувало Макдоналдсів, було так само важко повірити, як і в те, що за два десятки років ці комбінати швидкого харчування збудують у кожному районі. Але Антон не встиг розвинути цю думку. Двері відчинилися, і до майстерні заглянула незнайома дівчина.

— Вибачте, — звернулася вона до вчителя праці.— Антона Єрмака викликають до директора.

Антон гарячково міркував, що ж могло статися. Навряд чи він потрібен директорові через епізод із жуйкою. Там питання було вичерпано. Батьків викликали, чого ж іще?

Може, їх з Настею розкусили? Що, коли прийшов той самий новачок, чиє місце він сьогодні зайняв? І як тоді поводитися? Розповісти правду про мандрівку в часі? Це було небезпечно. Він не був певен, що їм з Настею дозволять повернутися тихо-мирно.

У будь-якому разі, візит до директора не обіцяв їм нічого гарного. У горлі в Антона пересохло. Він скинув оком на нових друзів. Юра підбадьорююче кивнув йому, а Митько жестом показав: тримайся, ми з тобою!

Антон через силу посміхнувся у відповідь і вийшов з майстерні.

Глава 13

З приймальні кабінету директора доносилося скрекотання друкарської машинки. Немолода секретарка, як піаністка, щось бравурно відстукувала на клавішах. Коли вона доходила до кінця рядка, каретка з гучним дзижчанням поверталася в початкове положення. Антон з цікавістю уп'явся очима в цей антикваріат. Було незрозуміло, чому апарат, призначений для тупого набивання літер на аркуші паперу, має бути таким громіздким.

Антон улучив момент, коли каретка поповзла до початку, давши жінці миттєвий перепочинок, і несміливо промовив:

— Мене викликали.

— Почекай тут, — кинула секретарка і знову взялася до роботи.

Антон роззирнувся. У приймальні мало що змінилося. На стіні так само висів розклад уроків, а на підвіконні красувалися різнокаліберні горщики з квітами. Хіба що стіни до середини були оббиті трохи потертими дерев'яними панелями. Навпроти дверей кабінету стояли три стільці. Не знаючи, скільки йому доведеться прочекати, Антон примостився на краєчку.

Двері відчинилися, і увійшла Алевтина Вікторівна у супроводі двох дівчаток з їхнього класу. Побачивши Антона, вчителька холодно спитала:

— Ти вже тут?

Антон підвівся. Він давно помітив, що іноді люди задають дурні питання. Ясна річ, на стільці сидів не привид, але він вирішив залишити свої міркування при собі. В усякому разі, зараз був