Станіслав Лубєнський - Степовий пірат

Махно застерігає, що пияцтво буде розцінюватись як злочин. Учинком, не гідним честі революційного повстанця, вважається перебування на вулиці в нетверезому стані. Наприкінці трохи savoir-vivre: ставлення махновців до цивільних мешканців має бути ввічливим і великодушним. Наказ №2 забороняє солдатам самовільно переходити з одного загону до іншого. Заборонено володіти додатковими кіньми чи тачанками. Під час маршу повстанці повинні крокувати з багнетами на гвинтівках. Накази обов’язкові для виконання. Хаотичні селянські угруповання перетворюються на добре організовану армію.

1 вересня у селищі Добровеличківка неподалік Єлисаветграда (нинішнього Кіровограда) Батько здійснює реорганізацію постійно зростаючого війська. Саме час це зробити, бо підрозділи давно вже переросли свої назви: роти завбільшки як батальйони, батальйони — як полки, а останні за кількістю вже іноді перевищують звичайні бригади. Загони Батька отримують офіційну назву Революційної повстанської армії України. Близько шістдесяти тисяч вояків поділені на чотири бригади, три кінних і три артилерійських дивізіони. Воєнно-революційна рада, на чолі якої тепер стоїть Лященко, складається з двох відділів: воєнно-контрольного й культурно-освітнього. Командувачем армії залишається Нестор Іванович Махно. Начальником культурно-освітнього відділу є Волін-Ейхенбаум. Активно співпрацює у ній Галина Кузьменко.

Тим часом у Криму добігає кінця життя союзниці, а водночас суперниці Махна, що також намагалася дати відсіч загонам Денікіна, анархістки Марії Никифорової, званої Марусею Отаманшею. Ця незвичайна жінка розпочала революційну кар’єру за рік до Батька. Народилася вона в Олександрівську, в родині офіцера. Впродовж певного часу мила пляшки в гуральні. Можливо, вже тоді вона встановила контакт із катеринославською анархістською групою. 1904 року за терористичну діяльність її було засуджено до смертної кари, але помилувано, смертну кару замінили на довічне ув’язнення у Петропавловській фортеці. Згодом її перевезли до Сибіру, звідки вона втекла до Японії і через Сполучені Штати дісталась до Європи. Осіла в Парижі. 1917 року повернулась на Україну, в Пологи, де мешкала її мати. Тверда і харизматична, вона швидко організувала великий загін, на чолі якого захоплювала й експропріювала маєтки.

Вона часто з’являлась у Гуляйполі, але стосунки з Махном складались не найкраще. Маруся дотримувалась радикальних поглядів і на додачу мала вибуховий характер, внаслідок чого її шлях був густо всіяний трупами. Разом із своїм загоном грабувала, вбивала і нищила. Навіть для Махна це було занадто. Батько дистанціювався від незручного знайомства та ідеологічної спорідненості. Остаточно Никифорова розпустила свій загін у червні 1919 року. Вона вирішила повернутись до терористичної діяльності. Удвох із чоловіком, польським анархістом Бжестком, вони вирушили до Таганрога для організації замаху на Денікіна. Проте дорогою Никифорову впізнав якийсь білогвардієць, і пара опинилась у в’язниці. У ті дні, коли Махно проводив реорганізацію, саме тривав процес над ними. 10 вересня 1919 року їх повісили.

7

Від середини серпня махновці невпинно ведуть бої з денікінцями, що наступають зі сходу. Білі прикривають основну масу своїх військ, які швидко наближаються до Москви. Особливо запеклі бої точаться за станцію Помічну. Білі використовують залізничні колії і обстрілюють махновців з бронепотягів. Армії Батька допомагають місцеві мешканці. Селяни сповіщають про рух військ, організовують засідки, дезінформують загони, що переслідують махновців. Денікінців вітають хлібом-сіллю, але коли вони вже достатньо п’яні, в селі з’являються «хлопці» Батька. Коли білі намагаються розвідати щось про кількість і позиції махновських загонів, селяни залежно від наказів занижують або завищують їх чисельність. Вони скеровують деніківців на манівці або ж просто у пастки.

Зверхність білогвардійців щодо селянської повстанської армії з часом поступається місцем захватові. Ще не так давно Денікін запевняв: «усе це ми хутко знищимо». Тепер генерал Слащов доповідає начальству, що головна сила махновців — це «елемент відмінний, кіннота просто вихликає захоплення». Про армію Батька з визнанням пише також білогвардійська преса. Жодна зі сторін не поступається.

14 вересня махновці з трьома тисячами поранених входять в Умань. У місті вже стоїть бригада Січових стрільців Української Народної Республіки, але обидві сторони узгоджують через емісарів, що їхнім головним ворогом є Денікін. Відтак зберігають одні стосовно інших холодну дистанцію, суміш недовіри й цікавості. Січові стрільці, галицькі українці — донедавна піддані Габсбурґів, виховані у більш-менш упорядкованому світі Австро-Угорської монархії. Вони воюють за незалежну національну державу, розмовляють українською. Махновці — це люди степу, що тягнеться від Чорного моря до Центральної Азії. Вони борються за землю й волю. Вони почуваються революціонерами, а може, навіть різновидом анархічної козацької спільноти, для якої національність і мова не мають значення. Проте вимушена близькість сприяє усвідомленню обома сторонами того, як багато їх об’єднує. Поранені махновці опиняються у петлюрівських шпиталях.

Як стверджує Савченко, 20 вересня на станції Жмеринка армії укладають військовий союз. Має бути створений спільний фронт проти білогвардійців, але зі збереженням цілковитої незалежності сторін. У разі перемоги Петлюра бере зобов’язання виділити автономний Запорізький регіон у кордонах УНР спеціально під анархістський суспільний експеримент.

Цікаво, що навіть сліду цих розмов ми не знайдемо в історіях махновського руху, що вийшли з-під пера Аршинова чи Воліна. Петлюра не був для анархістів достатньо радикальним, пропаганда представляла його як виразника інтересів буржуазії. З цього погляду угода була ганебним епізодом, який задля користі руху належало замовчати. Волін і Аршинов лише відзначають, що петлюрівці прийняли солдат Махна до своїх шпиталів. Стосунки між арміями вони окреслюють як нейтральні. Інакше бачив ситуацію начальник штабу Віктор Білаш, який свою історію махновщини писав у більшовицькій в’язниці. Відповідна версія подій могла врятувати життя йому й багатьом його товаришам, тому він описав союз як інтриґу, що мала на меті вбивство Петлюри — аналогічно до замаху на Григор’єва.

Незалежно від того, для чого він був укладений, союз виявився фікцією. Петлюрівці відступили зі своєї частини фронту й дозволили білогвардійцям оточити загони Махна. Савченко стверджує, що союз розірвав не Петлюра, а підлеглі йому солдати. Можливо. Збройні сили УНР складалися з кількох армій, кожна з яких намагалася проводити власну політику. Частина загонів, серед яких і уманські Січові Стрільці, належала до Української Галицької Армії. Командири армії на власний розсуд вели перемовини з білогвардійцями і не збиралися дотримуватись домовленостей між Петлюрою і Махном. В обумовлений момент вони просто пропустили денікінців у тил.

Махновці пробираються до села Перегонівка і починають готуватися до битви.

8

Перші