Іван Семенович Левицький - Старо-світські батюшки та матушки

– Тепер хоч і додому,– сказав старший Моссаковський.

– Та зостаньтесь ночувати,– просив Прокопович, соваючись на стільці,– ніч темна, а вам треба переїздити через Рось. Борони боже, якої напасті!..

Прокоповичка мовчала. Їй здавалось, що за ніч парафія втече од Харитона, як він не поїде ночувати в Вільшаницю.

Моссаковський встав і почав прощаться. За ним встав і Харитін. Гості розпрощались.

– Вип'ємо ж на дорогу, щоб колеса підмазати,– просив Прокопович, наливаючи по чарці.

Випили до коліс.

– Вип'ємо ж і по другій, щоб вашим коням було веселіше бігти,– знов припрошував Прокопович.

Випили і до коней і випровадили гостей на ганок з свічками, пляшками та чарками. На ганку ще випили, щоб дорога слалася скатертю. Прокопович покликав погоничів і почастував їх, щоб вони часом не перекинули гостей. Вже була глупа ніч, як гості рушили з двору.

По тихому, ніби мертвому селі голосно заторохтіли вози, і той гук замер десь глибоко внизу над Россю.

– А що, мамо, чи буду я соломою топити та горшком воду носити? – спитала Онися.

– О, тепер, паніматко, вже не бігай, як курка з яйцем, та не буди мене, як я буду одпочивати в пасіці.

– Смійтесь, смійтесь з матері, а мати тепер натанцюється, поки ще й весілля настане.

– Танцюй, враже, як пан каже! – жартував Прокопович.– А добрий чоловік оцей Харитін, та такий тихий, та любить образи, ще й добру гортань має. Шкода тільки, що не бас!

Через тиждень в суботу в пекарні панотця Прокоповича після раннього обіда молодиці розпочали бгати коровай та шишки. Прокоповичка покликала з села заможніших хазяйок.

Приїхали матушки, родички Прокоповиче-ві. Молодиці поставили серед пекарні два столи, помили по лікті руки, стали кругом стола й викинули з ночов тісто. Титарка почала дуже тонесеньким голосом пісні до короваю:

Світи, боже, з раю

До нашого короваю,

Щоб було виднесенько

Краяти дрібнесенько!

За титаркою заспівали молодиці й матушки. Руки кругом стола завештались, заворушились. Голі лікті дрижали, ворушились, зачіпали один другого, стукались один об другий. Білі й чорні руки бігали по тісті, виробляли шишки, викачували, розкачували довгі

качалочки, розпліскували, вирізували зубчиками. Одні руки скручували зубчасті качалки в шишки, другі ліпили голуби, треті наліплювали їм з чернушки очі, вирізували зубчиками пояски на вершок короваю. На другому столі убирали шишками та голубками здоровий та довгий коровай: обтикали його миндалем та родзинками. Пісня співалась за піснею. Другі молодиці місили діжу та тісто на паляниці в здорових ночвах. Декотрі порались коло печі. Огонь в печі палав: полум'я гуло та тріщало. Молодиці жартували, докладали одна другій, знов співали, то переставали, то знов починали: «Світи, боже, з раю до нашого короваю!»

А світити не дуже було треба, бо стояв чудовий, ясний осінній день, які бувають перед покровою. В вікно лилося веселе тепле сонце. Пекарня була залита таким ясним світом, то полум'я в печі тільки червоніло, буцім намальоване на полотні.

Молодиці вкрили увесь піл і лежанку шишками, повироблювали паляниці. Коровай поклали на віці од діжі й обліпили віко навкруги восковими свічечками, на котрих ледве було примітно білі плями огню. З печі вигребли жар.

Поклали на припічок дві лопати й з піснями понесли на віці серед свічок коровай, приспівуючи до печі, як до живої людини: «Пече наша, пече, спечи нам коровай грече!»

Посадивши коровай та шишки в піч, молодиці помили руки, заслали столи скатертями. В пекарню увійшли Прокоповичка й Онися й винесли пляшки з горілкою та полудень. Онися подякувала молодицям і почастувала усіх з своїх рук. Молодиці приліпили на дні діжі свічки, посвітили їх, накрили віком, стали в кружок, підняли діжу на руках вгору, тричі обкрутились з діжею й стукнули нею по тричі за кожним разом в сволок. Все, що було в хаті, заспівало. Заспівали навіть старі баби, згадуючи ті давні часи, коли ще вони були молодими, як для їх колись бгали коровай. Хвилі співів залили пекарню, розлягались по світлиці й через одчинені двері й вікна лились по селі.

Поки коровай пікся, молодиці пили, полуднували, цокотали та приспівували до короваю, щоб він і випікся, й виріс вгору, як гора. Вже перед вечором вийняли з печі коровай, котрий і справді дуже вдався. Ще раз заспівали молодиці й розійшлися по хатах, несучи кожна в руках весільну шишку на гостинець дітям.

Тим часом, як молодиці бгали коровай, Прокопович опоряджував клуню. Хати були невеликі, а гостей мало наїхати багато. Наймити винесли снопи з засторонків, чисто вимели всю клуню, вбили тік, полили водою. Стіни позавішували килимами, ряднами, простирадлами, обтягли шматками небіленого полотна. В одному засторонку поставили столи й ослони для музик, в другому поставили довгі рядки столів для гостей. По обидва боки току повбивали кілки, а на кілках повішали ліхтарі, щоб світ падав на тік, де мала танцювати молода з дружками. В титаревій хаті патрали птицю та поросята, а на городі смалили кабана. Прокопович привіз з Богуслава добре барило горілки. Прокоповичка повиточувала з барилець усі наливки, які були в неї в льоху, наварила варенухи, медів. Скрізь кипіла робота, скрізь ворушились люди. Молодиці пекли, смажили, варили та знов смажили. Вже в глупу ніч усі, дуже потомлені, полягали спати.

В неділю раненько Онися прокинулась передніше за всіх. Їй не спалось, хоч надворі тільки що розвиднювалось. Вона встала, накинула жупан і вийшла в садок. В цілому домі всі ще спали після великої вчорашньої праці та біганини. Скрізь було тихо. В селі десь далеко було чути, як співали півні та ревли корови. Онися пішла стежкою понад самою горою. Небо синіло, як широке шатро, й вкривало тиху, сонну землю. Внизу дрімала вода в Росі й тихо лисніла проти червоного неба. За Россю, на поділлі, на рівнині неначе спав густий дубовий ліс. Садок на горі, високі береги Росі, вкриті лісами, неначе думу думали, дивлячись на Рось, на густий ліс, на червоне небо над лісом. Густа осіння роса аж додолу гнула ще зовсім зелений лист на дереві. Надворі ніби ще стояло літо й тільки половина пожовклого листу на шовковицях блищала, ніби наведена золотом, і нагадувала, що вже минуло літо.

Онися кинула очима на садок, на густі ліси, на Рось, на густі купи чорнобривців та гвоздиків, згадала, що вона сьогодні вінчається, й почувала, що її серце взяв тихий жаль, їй стало жалко й садка, й Росі, й батькової хати. Вона повела