Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

мріяли ми із Галею про час коли Україна стане вільною, мріяли про одруження,— та чи мало про що мріють закохані весняного вечора! На овиді була боротьба, була непевність за завтрашній день і життя — та хто, під час життєвої весни, задумується над такими речами?!

Не марнуючи часу, нав'язуємо з Чорнотою у Кам'янці політичні зв'язки з своїми певними людьми і розставляємо їх на «бойові пости» на випадок коли нам прийдеться покинути місто.

Втаємничена частково в нашу справу (після бурного «конфлікту» з Андрієм) Галя робила нам цінні послуги. Під виглядом відвідування родичів у Медведівці, не викликаючи підозрінь, виконувала обов'язки зв'язкової між нами і штабом Холодного Яру. Було рішено, що коли покинемо Кам'янку, будемо держати зв'язок з своїми людьми там через неї.

Кам'янка готовилася до прийняття повітової влади з Чигирина. Її переїзд затримався, бо затягнувся ремонт помешкань для установ. Із намічених будинків господарів просто викинули, залишивши потрібні меблі.

Приїхав уповноважнений чека, який став налагоджувати агентурний апарат. Пропозицію давати відомості про міліцію одержали під секретом три наші хлопці, які, звичайно, «з охотою» на це погодилися і під диктовку Чорноти строчили для уповноваженого «характеристики» службовців міліції, в тому числі і його. В день, коли ми очікували вже приїзду «влади», Чорнота прийшов до управи міліції нахмурений. Уважно оглянув кулемети і перевірив, чи у всіх гранатах є запальники. Віддавши розпорядження, щоби хлопці не відходили далеко від управи, покликав мене і Оробка до кабінету.

— Мені, хлопці, сьогоднішнє повітря у Кам'янці не подобається. І Вишневенький, і воєнком дуже зо мною милі стали, але я нюхом чую щось у них змінилося. Чекіст, зустрівши мене, мало цілуватися не поліз. Сказав, щоб я і ви оба зайшли до нього на кватиру як тільки стемніє. Та щоб заходили непомітно, по одному. Має обговорити з нами якусь дуже важну справу. Це щеня і брехати ще добре не навчилося. Зайти — зайдем, та «не по одному...» Діло, хлопці, смердить. Видно щось вже дізналися. Сьогодні ж, як тільки поприїжджає начальство із Чигирина, — по головах, і тікати треба. Караульний баталіон має лишитися у Чигирині. Кількадесять озброєних прийде, та з такими вояками раду дамо. Там половина шмуликів, які від гуку одної гранати повмирають. Треба, щоби хлопці трималися купи та були готові і до бою, і до відступу на Грушківку. Як «товариші» щось пронюхали, то можна ще у день дожидати якоїсь несподіванки. Треба стежити за станцією. Може прибути якась частина. Пустіть два обходи по місті і нехай хлопці притримують і ведуть сюди, якби з'явилася яка нова особа.

Обговорюємо те, що Лещенко вів себе сьогодні теж підозріло. Був зранку схвильований і більше не з'являється.

По обіді приїхав із Чигирина міліціонер, що їздив у відпустку до дому, і привіз новинку. Повітові установи в Чигирині зранку готовилися переїжджати до Кам'янки, майно спакували вже на підводи. Потім несподівано дістали наказ, що сьогодні переїзду не буде.

Під вечір атмосфера недвозначно напружилася. Місцеве начальство, яке в цей час завжди проходжувалося коло міліції на головній площі міста — не показувалося.

Довідуємося, що ні Вишневецького, ні уповноваженого чека, ні воєнкома в помешканнях нема і невідомо де поділися. Жінки їх також зникли.

Хлопці, що наглядали за стацією, притримали і привели до управи міліції якогось елігантно одягненого типа, який приїхав паровозом із Бобринської і питав, де примістилася уєздчека. Забрали у нього револьвер, портфель з документами і велику пачку совітських грошей. Приведений до кабінету, в якому був Чорнота, я, Оробко і Соловій, притриманий відразу взявся до Чорноти «з баса».

— Таваріщ! У вас нє міліціонери, а політіческі неграмотниє ідіоти! Я ім показиваю мандат, что я черезвичайний уполномочений ВЧК, а ані меня обезоружівают і тащат в міліцію? Ето чорт знаєт что!

Андрій глянув з під лоба на «черезвичайного».

— Добре зробили!

— Таваріщ! Нє шутіть с «красним мандатом»! За такіе шуткі, сєводня-же, можете ачутітся в подвалє чека!

Яке ж було його здивовання, коли «начміл» не злякався дійсно грізного мандату на червоному полотні, підписаного самим Дзєржинським, перед яким тремтіли навіть голови уєздчека, а наказав «міліціонерам» обшукати і зв'язати «товариша уполномоченого». Поклавши зв'язаного на тапчан в арештантській кімнаті, виходимо на двір.

Вже темніло. Коло нас перейшла Галя і жартівливо потягла мене за руку.

— Ходім, Валя, перейдемося.

— Не заходь далеко! — сердито буркнув Андрій.

Відійшовши кілька кроків вхопила мене за руку:

— Тікайте скоріше. У парку в кущах чоловік з двісті червоноармійців і все наше начальство. Мають зараз іти сюди обеззброювати вас. Мене отой придуркуватий кацапчук з воєнкомату, що пристає все до мене, зустрів в парку і сказав, щоб я йшла до дому бо може бій буде. Я його «ласкавенько» розпитала — він мені і розляпав усе. Сказав, що сьогодні рано вони довідалися, що в міліції самі холодноярські бандити. Зателефонували до Чигирина, щоб установи не їхали, а прислали караульний баталіон. Оце як почало темніти, він непомітно увійшов із за річки до парку і чекають поки добре стемніє, щоби оточити вас. Я сюди просто звідти. Але спішіться...

Попрощавшись з дівчиною, вертаюся до Чорноти і передаю йому новину.

Збираємося. Перевіривши чи всі є, не знаходимо двох хлопців: Запорожця і Семена Залізняка, які мусіли бути в управі.

Довідавшись про це, Чорнота на хвилинку нахмурено задумався.

— Так... Від кулі не втечуть. Збиратися! Зараз відходимо. Гранати і набої розберіть усі. З кулеметів забрати механізми. Йосипе, Юрку,— кликнув він нас з Оробком, — ходім попрощаємося з гостем. Шкода, що нема часу розпитати його трохи, а тягнути з собою — нема рації.

Заходимо до арештованого. Він видно зрозумів вже, що попався у ворожі руки і, сівши на тапчані, мовчки залякано дивився на нас.

Чорнота поклав руку йому на плече.

— Ну, товариш чекіст, прийшов час розлічитися за кров, якої ти пролив певно немало.

Обличчя чекіста жалісно скривилося.

— Товаріщі! Нє убівайте меня! Я сдєлаю для вас всьо, что хатітє... Я с Дзєржінскім в харошіх атношеніях... Я нє хатєл служіть в чека... меня заставілі... Я уйду оттуда, нє буду больше... Только нє отнімайте жізні... У меня жена молодая... ребьонок...

— А ви наших жінок і дітей жалієте?!

Побачивши, що Чорнота, а за ним і я, поклали руки на ручки кинджалів, що їх звичайно не носили, та сьогодні одягли, готовлячись до відходу, — чекіст закричав не своїм голосом про рятунок.

Кинджали коротко блиснули під світлом каганця і душа