Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том V

спокійно й зацікавлено, як оглядав би перший-ліпший опромінений предмет. Більше того, не слухаючи лементу Андрія Антоновича, Богдан силоміць одтягнув його руки від голови, придивляючись до трохи обпаленої шкіри. Нічого, нічого, думав він, не так страшно, як мені спочатку здалося… Нарешті, він усміхнувся й сказав заспокійливо:

— Андрію Антоновичу, не хвилюйтеся. Все гаразд!

— Як так гаразд, скажений ти хлопець?

— Навіть більше ніж гаразд, — вів своє Богдан. — А ви підійдіть до дзеркала і подивіться!

Поклавши руки в кишені, Богдан гордо дивився, як Андрій Антонович, охаючи й стогнучи, підійшов до дзеркала, як повертався то праворуч, то ліворуч. Дивно, але Андрій Антонович уже не стогнав.

У дзеркалі було видно, як потемнішало його сиве волосся. Та й сама лисина втратила жовтуватий колір, вона стала майже коричнева. Було помітно, що шкіра вкрилася м’яким ніжним пушком. Коричневий пушок вкривав усю лисину.

Богдан поважно кашлянув:

— Гм… а в-ви лаялись Андрію Антоновичу.

Старий повернув до нього радісне обличчя. Здавалося, що на обличчі поменшало зморщок, шкіра ніби розгладилась. Андрій Антонович підійшов до Богдана, гаряче потиснув йому руку:

— От спасибі! Тепер і я розумію!..

Це були якісь неясні слова, старий не знаходив потрібних йому висловів, плутався й ніяково всміхався.

— Гаразд, гаразд, Андрію Антоновичу! Приходьте іншим разом, ми д-додатково перевіримо, ще раз опромінимо, якщо треба буде. Та ви не хвилюйтеся! Бувайте, бувайте!

Старий немов очманів з радості. Він вийшов з лабораторії, знову повернувся, хитро підморгнув Богданові — “еге, мовляв, еге, оце діло!” — і аж після того зник за дверима. Богдан знов усміхнувся, але відразу посумнішав, згадавши Ганну. Сів біля вікна, обіперся на руку й задумливо дивився надвір, забувши про працю.

Надворі кипіла робота. Робітники проносили мішки з зерном, провезли сівалку до майстерні, мабуть, щось ремонтувати. В радгоспі діяльно готувалися до сівби. Проїхали грузовики, навантажені, певно, теж зерном. Десь голосно проспівав півень.

Низенька кремезна жінка пройшла повз вікно. Вона повернула до Богдана широке червоне обличчя, глянула на нього маленькими добродушними очима. У погляді її помітна була цікавість. Жінка поправила хустку, обернулася, наче шукала когось, а потім знову глянула на Богдана.

“Ач, як пампушка, слово честі, — подумав Богдан, — ще й придивляється!” І він навіть змінив позу, поглядаючи тепер у протилежний бік, ніби раптом зацікавився чимсь іншим.

Жінка пройшла трохи далі, озирнулася. Потім, немов згадавши про щось, повернулася й швидко пішла назад. Біля розчиненого вікна, де сидів Богдан, вона спинилася. Тепер її цікавий погляд вивчав Богдана, лагідно і, можна сказати, навіть ніжно. Богдан сидів нерухомо, наче нічого не помічаючи. Нараз він почув улесливий голос:

— Пробачте, чи не ви будете товариш Богдан?

— Так, це я, — відповів наш герой. — А що?

— Мені казали, що ви досліджуватимете в нашому радгоспі корів, — вела своє жінка, — і що вам перед тим треба все про них узнати. От я й…

Богдан широко розплющив очі.

— Тож виходить, що в-ви й будете ота с-сама Те… Тетяна?

— Ага, вона сама, — радісно погодилася жінка. — Тетяна Гарбузенкова, вона сама. Вам, товаришу Богдане, вже казали про мене? А я й не знала!..

І вона зашарілася; немов кокетуючи, несподівана співбесідниця прикрила руками очі. Але вони зацікавлено визирали з-під її товстих пухких пальців.

“Ну й тітка”, — здивовано подумав Богдан, дивлячись на Тетяну.

— Слухайте, товаришко Т-тетяно Г-гарбузенкова, — вимовив він уже голосно. — Я ще н-не знаю, чи працюватиму з вашими коровами. Вам, з-знаєте, скажуть. П-пробачте, мені зараз дуже ніколи!

І він повернувся до кімнати, побачивши Олд-Боя, що саме входив до лабораторії в супроводі Ганни й Данила Яковича. Всі вони продовжували почату розмову.

— Добре, добре, вері вел, — щось підтверджував Петро, — тільки майте на увазі, що вам доведеться уважно слухати. Це ж, бачите, така складна галузь, що досить пропустити бодай одну якусь дрібничку — і далі все буде незрозумілим.

Данило Якович махнув рукою.

— Знаю я твої дрібнички й приклади. От шкода, що Ганни не було, коли ти завів свою лекцію…

— Яку лекцію?

— Та я, знаєш, Ганно, одного разу не те, щоб не повірив йому, — засміявся Данило Якович, — а так, просто висловив трохи сумніву. То він як налетів на мене, як почав сипати наче з мішка… ледве спромігся тоді втекти від нього. От і тепер… боюся, що заговорить він нас з тобою, їй-бо!

— А мені зовсім не страшно, Даниле Яковичу, я ж студентка, звикла до лекцій, — весело всміхнулася Ганна. — Лекції часто бувають дуже цікаві. Радіо й акустика — таке поєднання, на мою думку, майже надприродне. А Петро Микитович каже, що він сконструював саме таку машину. Та ще й нахваляється, що вдосконалить її. Правда, Петре Микитовичу?

“Ганна розмовляє з Олд-Боєм так, наче вони вже давно знайомі, — подумав скорботно Богдан. — Така дівчина, така дівчина… ну й щастить деяким хлопцям!”

— Так, — відгукнувся Петро, неодмінно вдосконалю! І тоді покажу вам таке, що й не снилося нікому. Справжнє технічне чудо. От побачите! Присягаюся, Ганнусю!

“Ти глянь, уже й Ганнуся, — заздрісно міркував Богдан, — господи боже мій, і чому я такий нещасний? Ніхто не звертає на мене уваги, а до цього Олд-Боя дівчата липнуть, як мухи на мед!..”

Данило Якович тим часом замислився. Він потер собі ніс, потім вухо, оглянув Петра з ніг до голови. Скоса зиркнув на Ганну, яка все ще сміялася, на засмученого Богдана, що вперто мовчав, наче вся ця розмова не обходила його. І тоді сказав цілком серйозно:

— Щодо різних технічних чудес, то мені поки що цього не треба. Я, голубе мій, люблю, щоб усе йшло по порядку. Як заплановано програмою, так нехай і буде. Одне слово, без чудес. А проти твоєї лекції не заперечую. Розкажи нам, що саме всякі там учені, ну, науковці, чи як їх там, що вони встигли зробити досі.

— Та ми ж краще зробимо, — засміявся Олд-Бой.

— Е ні, те, що ти з своїми хлопцями зробиш, ми ще побачимо. А от цікаво довідатися, що саме було зроблено до тебе. От що. А ми тоді порівняємо. Розумієш, щоб було чим контролювати, — підморгнув Данило Якович Ганні, — а то він зробить тут те саме, що робили й до нього, а нам скаже, що винайшов сам, хе-хе!

Запальний Олд-Бой уже ладний був образитися, розгніватись: ач, яке недовір’я. Але, побачивши веселу усмішку Ганни та лукаве обличчя Данила Яковича, зрозумів, що це жарт.

— Бач, як у роботу беруть? — звернувся він до Богдана. — Ти не думай, що це тільки мене. Це й тебе стосується, і Сашка, й Люки.