Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1

– Побачимо. Обережність не зашкодить, – спокійно відповів йому Семен і наказав:- Ви обидва йдіть вліво по алеї, а ми з Янеком – вправо. Ховайтеся за могилами, йдіть на деякій відстані один від одного. Коли я подам сигнал – пускайте собаку.

Всі були здивовані таким наказом, але рушили обережно і, пригнувшись до землі, швидко перебігали від дерева до дерева, від могили до могили.

Шарик стояв нерухомо, пильно дивлячись на велику кам'яну гробницю з тесаних кам'яних плит, схожу на каплицю. На вершині її стояв ангел з відбитою рукою. З обох боків у мурах були віконця, а спереду товсті грати, зроблені, мабуть, у сільського коваля. За ґратами видно було плиту з рештками позолоченого напису.

Василь дав знак рукою, але Кос не послухав. Замість того, щоб пустити собаку, він прошепотів йому: «Стережи», і Шарик неохоче сів на землю за широкою могилою. Янек підповз до свого командира й прошепотів:

– Грати відхилені, на камені залишилася земля з чобота. Там хтось є.

Немовби на підтвердження цих слів, усередині гробниці майнула тінь, скрипнули іржаві завіси, і вийшов могильник. Мружачись од світла, побачив собаку й солдатів, похитав головою:

– Ви тут, а мали оглядати могили під муром. Видно, собачка привів. Добрий песик. Вам ще щось потрібно, панове?

Шарик вишкірив ікла й гаркнув.

– Якщо нічого не потрібно, то ходімо, панове, бо скоро вже ніч, пора закривати.

Собака загарчав ще раз, оглянувся на Янека й двічі гавкнув на гробницю.

– Хто там ще є всередині? – запитав Кос.

– Всередині? Нема нікого. – Гробар не оглядаючись попрямував до центральної алеї.

Назустріч йому нерішуче пішов Єлень.

– Там ще хтось є, – повторив Янек.

Ступив крок уперед до гробниці, і в ту ж мить з віконця гримнув постріл. Куля свиснула біля нього, збила бляшаний вінок з хреста на сусідній могилі.

Всі четверо мимоволі припали до землі. Василь перший вистрілив і крикнув:

– Вогонь!

Затиркотіли обидва автомати, але їм несподівано відповів кулемет, густими чергами притиснувши танкістів до землі.

– Обережно! – гукнув Єлень.

Він кинув гранату, і сильний вибух потряс повітря, збив з дашка безрукого ангела. Ще не розвіявся дим, а друзі підняли голови, щоб знову відкрити вогонь, та зсередини гробниці крізь грати висунулась на багнеті біла ганчірка:

– Вилазьте! – крикнув Єлень. – Раус!

Ті зрозуміли команду. З гробниці один за одним, кидаючи на землю зброю, вийшли семеро німців.

– Усі? – запитав Густлік. – Алле?

Піднявши руки вгору, німці дружно закивали головами.

– Добре, – мовив Василь. – От тільки гробар чкурнув.

– Ще не чкурнув, – відповів Кос- Доганяй, Шарику, доганяй!

Пес кинувся навздогін, а тим часом німці вийшли на алею, терпляче ждали. Єлень зібрав зброю, схопивши ремені в жменю, закинув її собі на спину, як оберемок дров. Вийшли до брами і тут побачили могильника. Він лежав на землі, а Шарик, вишкіривши ікла, сидів над ним і тихо гарчав.

– Сюди, Шарику! – наказав Кос- А ти вставай!

– Не вкусить? – лякливо допитувався гробар.

– Ні.

– То ти, чортів могильнику, з німцями заодне? – Єлень підійшов і, розмахнувшись вільною рукою, вдарив його.

Гробар м'яко звалився на землю.

– Що ти робиш? – гостро крикнув Семен, і очі його потемніли. – Беззбройного полоненого…

Янек зблід. Несподіваний удар, несподіваний окрик командира вивели його з рівноваги.

– Навіщо всіх їх вести? – закричав він високим, надломленим голосом. – Це ті, що волосся збирали й ляльки. А цей, цей негідник, чого він з ними? Чого? Він же поляк!

– Поляки є різні! Я б його першого вбив, – буркнув Густлік.

– Капрал Єлень, капрал Кос! – гостро відрізав, але не дав жодного наказу, тільки м'яко, вже по-своєму запитав: – Хочете бути схожими на них?

Уздовж березового гаю вийшли на дорогу, повернули до фольварку. Попереду, рівним рядом, один за одним ступали німці та гробар, тримаючи складені в замок руки на потилицях, хоч ніхто й не наказував цього робити. Шарик кружляв навколо них, забігав то з лівого, то з правого боку, ніби вівчарка, що пильнує отару. Тільки йому все видавалось очевидним і простим.

Василь, з пістолетом у руці, дивився на пісок під ногами й думав про те, що ненависть – заразна, мов чума або віспа. Цьому хлопцеві грати б у волейбол, гуляти, підказувати на уроках, учитись, а ввечері проводжати дівчат додому, тримати їхні руки в своїх, крадучи поцілунки в тіні дерев. Але сталося інакше. Він не грає у волейбол, не вчиться, – він хоче стріляти і вбивати.

Янек також ішов похнюплений. Дивився на чоботи фашистських вояків, що йшли попереду і, помічаючи, як м'яко, обережно вони ступають, думав, що тепер і німці інші, не такі, як були тоді у Гданську, коли вицокували кованими каблуками по бруківці й ревіли своїх солдафонських пісень. Сьогодні вони вже схожі на людей, але ж…

– Може, саме вони вбили моїх матір і батька? – прошепотів тихо, не дивлячись на Семена.

– Може й мого вони вбили, – відповів Василь.

Кос замовк. Уперше почув, що Василів батько загинув, хоча вони вже стільки часу були разом, стільки днів провели в одному танку, стільки ночей проспали поруч. Але то він, Василь, радив і втішав у всьому, що було так близько до серця, і якось так склалося, що вони розпитували його тільки про воєнні пригоди або про форму і назви хмар, про те, яку погоду ті хмари провіщають. І ніхто й не подумав, звідки він одержує листи, а від кого не одержує.

Танкісти підходили до фольварку. їх ще здалеку помітили, між будинками зчинився крик:

– Фріців, фріців ведуть!

– Кос – з лівого боку, Григорій – з правого! – наказав поручик. – Пильнуйте, щоб їх не побили.

Ішли хвилину мовчки, потім Семен знову скомандував:

– Прискорити крок! Здається, сьогодні вирушаємо. Крізь пилюку видно, як машини витягуються на дорозі в колону.

– Усі повернули голови і між клубами куряви помітили плоскі силуети танків, які в рудому світлі призахідного сонця, здавалося, були вкриті іржею.

Розділ X ЗАХІДНИЙ КОРДОН

Колона йшла вночі, без світла, збільшивши відстань між машинами. Посувалися крізь морок, з басовитим гуркотом, скрипінням гусениць, мов довгий – на п'ять кілометрів – дракон із чарівної казки чи, може, точніше, лицарі в крицевих обладунках, що поспішають визволити землю від дракона.

Проїжджали через села. Вони були темні, без єдиного вогника у вікнах, а проте не спали – дивилися на них із-за