Володимир Кирилович Малик - Двоє над прірвою

повинен допомагати нам! І матимеш усе: життя, хліб, майбутнє… Тобі неважко це зробити: адже ти прекрасно говориш по-німецьки! Де вивчив?

— Мені пощастило в цьому: моїм учителем німецької мови був німець.

— Тим краще. Отже?

— Це так несподівано…

— Подумай, подумай… А хто твій старий?

Я переклав запитання Смольникову. Той відразу відповів:

— Шофер, автослюсар.

— О, це дефіцитна спеціальність у Києві, — задоволено відзначив Ціммерман. — Серед вашого люду не густо шоферів та автослюсарів. А які були, тих більшовики забрали до війська. Скажи батькові, що, коли він хоче, я допоможу влаштуватися водієм.

Вислухавши переклад, Смольников уважно подивився на незграбного есесівця. І тепер він здався йому не таким уже й простакуватим чолов’ягою: в очах світилися розум і хитрість. Однак ця несподівана пропозиція могла дуже пригодитися в окупованому Києві.

— Звичайно, я хотів би працювати за фахом. І буду вдячний за протекцію… Але як же мені розшукати пана Ціммермана в такому великому місті?

— О, це дуже просто, — сказав шарфюрер. — Пан Іван знає, де знаходиться Ровнерштрасе?

— Ні не знаю.

— Ну, за більшовиків ця вулиця звалася бульваром Шевченка. А тепер Ровнерштрасе.

— Он як! — не втримався від вигуку Смольников. — Аякже! Знаю… Бульвар Шевченка як не знати!

— То хай пан Іван знайде в кінці цієї вулиці хлібозавод.

— Знаю. Вхід з Повітрофлотської…

— Ну, от і добре. Там я буваю по вівторках… Хай пан Іван запитає Ганса Ціммермана. Зрозуміло?

— Так.

— А Володья хай теж приходить. Хлопець мені дуже подобається. Справжній тобі німець!.. Одержить посаду перекладача.

— Спасибі.

Переглянувшись із Смольниковим, ми почали ламати штахети і підкладати у вогонь.

Так ось як повернулась наша несподівана зустріч з цим катом! Я знову задумався: хто він такий, цей Ганс Ціммерман? Чин має невеликий. Подорожує ось так — у товарняку — по неозорих степових просторах Лівобережжя. Був у Хоролі, на поїзд сів у Лубнах… Один день працює на хлібозаводі… А решту днів де?.. Безперечно, належить не до фронтових частин. Тиловик. На петлицях зміяться дві зигзагоподібні готичні букви СС — есесівець!..

І запрошує на роботу. Отже, має якісь повноваження?

Дивно.

Ми не знали, що жде нас у Києві. Смольников поривався туди, передусім щоб дізнатися, чи встигли евакуюватися на схід дружина з донькою. Тож про те, щоб улаштуватися на роботу та ще до фашистів, ніяк не думав. А тепер і він задумався. Справді, в Києві якось треба буде жити, легалізуватися, а отже, десь працювати… То чом би не скористатися з пропозиції Ціммермана? В усякім разі слід запам’ятати і його ім’я, і місце, де він призначив зустріч, і час її…

Від багаття йшло приємне тепло. Всі ми зігрілися і, сидячи навпочіпки, почали дрімати, кожен думаючи про своє…

6

Почало сутеніти, коли товарняк зупинився в Дарниці. Ціммерман відразу попростував в приміщення станції, а ми, пересвідчившись, що поблизу не видно ні німців, ні поліцаїв, вистрибнули з вагона і швидко пішли насипом до Дніпра. Побачивши біля пакгаузу вартового з рушницею, звернули на бруківку і прискорили ходу.

Попереду, у вечірній морозній імлі, неясно темніли високі київські гори, якісь чужі, непривітні, без жодного вогника. Дарниця і Труханів острів теж зачаїлися, темні і безмовні. Лиш вряди-годи прошмигне запізнілий подорожній та, крешучи кованими чобітьми об мерзлий брук, поважно пройде німець у сіро-зеленій шинелі з темно-синім коміром.

І знову тихо.

На одному з дощаних парканів я помітив кілька великих аркушів паперу. Це були об’яви. На них зверху чорнів хижий орел зі свастикою в лапах. Надруковано крупно — по-німецьки і дрібно — по-українськи:

“Жителям (усім особам) заборонено виходити на вулицю від 18 до 5 години за німецьким часом. Порушники цього наказу можуть бути розстріляні. Комендант м. Києва Ебергардт”.

А на другій об’яві:

“Як репресія за акт саботажу сьогодні розстріляно 100 жителів Києва. Кожен житель є відповідальний за акти саботажу. Київ, 22 жовтня 1941 року. Комендант м. Києва Ебергардт”.

Об’яви були явно застарілі, бо вже кінчався листопад, але від них війнуло могильним холодом.

— Отже, коли є акти саботажу, то це означає, що народ не скорився! — тихо промовив Смольников і, ніби відповідаючи сам собі на якесь внутрішнє запитання, рішуче рубонув повітря рукою: — Ні, радянські люди ніколи не примиряться з фашизмом! Ми знайдемо тут спільників! А не знайдемо — самі почнемо боротьбу!.. Ти уявляєш, Володько, що було б, коли б кожен з нас убив одного загарбника? Тільки одного! Навіть ціною власного життя! Тоді жодного з них не залишилося б на нашій землі!

Ми рушили, і я вже на ходу зауважив:

— Але ж ви чомусь не дозволили мені зробити це в поїзді. Була ж така зручна нагода…

— Бо ми з тобою, друже, повинні знищити їх значно більше: і за себе, і за тих, хто не може або не вміє цього зробити! Ми будемо діяти таємно, розумно і рішуче! Фашистському звірству протиставимо нашу священну ненависть, нашу правду і високу комуністичну ідейність! А ще — військову виучку! І хитрість! Без хитрості у тій війні, яку ми маємо вести, не обійтися.

— Мені б за штурвал винищувача, а не гратися в піжмурки з мерзотником Ціммерманом! — вигукнув я з тугою в голосі.— В небо! Там моя боротьба! Там моя стихія! А тут… ні зброї, ні досвіду!

Смольников обняв мене за плечі, як сина, тихо, але твердо проказав:

— Хто хоче, той і зброю здобуде, і досвідом збагатиться. Повір мені — настане наш час! Ми ще повоюємо! А де і чим — яке це має значення?

Швидко згущалися сутінки. На морозному безмісячному небі почали висіватися дрібненькі мерехтливі зірки.

Насувалася ніч.

Назустріч з імли виринуло двоє німців.

— Ві шпет іст ес? — спитав я їх. — Котра година?

Один, старший, глянув на годинника.

— Уже пізно. Почався комендантський час. Якщо не хочете, щоб вас постріляли, поспішайте додому!

Десь вдалині справді пролунав постріл. Потім — другий…

На вулиці залишатися було небезпечно. Але ж де подітися?

Звернули у бічну вуличку, що, петляючи, вела до Дніпра, на піщаний безлюдний берег. Постукали у вікно дерев’яного будиночка. Довго ніхто не відповідав. Потім почувся переляканий жіночий голос:

— Хто там?

— Пустіть переночувати!

— Що ви! Це ж не село, де німців немає. Розстріляють усю сім’ю!

Ми рушили далі. І всюди те ж саме, одна відповідь — розстріляють…

В крайньому від берега будиночку, що стояв на високих стовпах (на випадок весняної повені), теж дверей не відчинили.

— Але ж май совість чоловіче, надворі — мороз! Холодно! — сердито кинув у темряву Смольников.

З-за дверей почувся не