Олександр Петрович Довженко - Повість полум'яних літ

 На старих колгоспників ця бійка, однак, не справила особливого враження. Людям хотілося жити, тобто творити, працювати.

 Хотілось забути про злочинне й безглузде за всесильним законом буття й невичерпної снаги свого характеру хліборобів, що тисячоліттями звикли сіяти, стверджувати життя в усьому, що може жити й рости.

 Жінки порались в городі, вив'язували з вузликів насіння й висаджували з пристрасним запалом в нагріту весняним сонцем землю. На бійку полонених ніхто навіть не глянув.

 — Еге, — говорила Антоніна до своєї сусідки, сіючи мак. — Заходить до мене генерал. Генерал! П'є молоко й питає: «Скажіть, тітонько, коли ця проклята війна кінчиться?» Тож тільки подумати, — самі генерали не знають! А я ж, кажу, звідки знаю? Одне б'ються, та й б'ються, та лізуть на смерть, на хтозна-яке каліцтво.

 — Ой правда, — обізвалась сусідка, не розхиляючись. — Та здорові, нівроку, поробились на свіжомуповітрі! А харч який! Ти бачила, які харчі! Тепер котрого то й не заженеш додому.

 — Авжеж! Хіба що? Так ото він, генерал той мій, молоко собі випив, та ще там щось, та й заснув, а коло нього жекський пол аж дві з опалетами та телефонами: «Товаришу генерал, товаришу генерал!» Який, кажу, він вам товариш, безсоромниці! Він же, кажу, в батьки вам годен! Ач, понакручували куделиків! їй-бо, правда! А він спить, сердешний, опалетики блищать, ну так мені жалько його стало!.. Скільки він того люду на смерть посилав! — Тут Антоніна мало не заплакала.

 — Еге ж. Чи дорого за мак дали? — запитала сусідка.

 — Аякже! У нього ж десь-то жінка й діти страждають, а вони крутяться й крутяться, от щоб мені вечора не діждати! «І коли ця війна кінчиться, не знаю, каже, тітонько...» Так уже в нього на серці погано. Господи!.. Куди тебе чорти несуть?! — скрикнула Антоніна, побачивши, як один дуже-таки побитий німецький офіцер, вислизнувши з мадьярських рук і перехопившись через тин, біг до неї городом. Це був Грибовський, але Антоніна не встигла роздивитись на нього.

 Раптом сильний кулеметний вогонь припинив мадьяро-німецьке побоїще.

 — Господи! Вже стріляють!

 — Хто там стріляє?

 — Припиніть вогонь!

 — Хто стріляє? Яка сторона?

 Кулеметний вогонь вщух і раптом почався знову. Полонені попадали, де хто стояв. Конвоїри кинулись до розваленої печі, що стояла посеред городу, звідки й ішла стрільба.

 — Не підходь! — пролунав відчайдушний крик з підпіччя, після чого знов зацокотів кулемет.

 Бійці залягли. Двоє автоматників побігли в обхід противника.

 — Куди ви? Стійте! Він же вас постріляє, голуб'ята мої! — Стара Бовкуниха мало не впала, поспішаючи назустріч бійцям.

 — Хто стріляє?

 — Звнняйте, голуб'яточка, мій це. Ну що ти з ним у світі робитимеш? Вже ж я два автомати забрала, бомби, патрони! І знову десь викопав, щоб йому добра не було!..

 — Мамо, тікайте, не заважайте, мамо!..

 — Підожди-но, я тебе постріляю!.. Я тобі... Обережно, діти. За мене, за мене ховайтесь, — і Бовкуниха, а за нею два автоматники почали наближатися до печі.

 Тарас зрозумів, що бій програно, і почав голосно плакати. Його войовнича маленька душа відчувала, що настав час розпрощатися з незвичайними чудовими іграшками, якими здарувала його доля. Чого тільки не було в Тарасовому дзоті, — два автомати, які він поцупив у фашистів, парабелум, десятків зо три мін, патрони прості й трасуючі, якими він стріляв щоночі в небо, хтозна-які пляшки, банки, диски, бляшанки, порох гарматний і мінометний, — все, що принесли окупанти, що отруїло його маленьку душу.

 — Не підходь, стріляю! — загорлав він на матір погрозливим дитячим басом і гірко заплакав.

 — Кинь, кажу тобі! Голуб'яточка, не визирайте! Пропадете! Кинь, чуєш!

 Однак автоматники кинулись на Тараса в атаку, й після нетривалої рукопашної Тарас здався, дуже-таки боляче вкусивши одного з автоматників за Руку.

 — Пусти!

 — Дивись ти, який гедзь!

 — Гедзь? Це тигр, а не гедзь! Він же мені хату розвалив! Оце от, бачите, його ж це робота! Ой лишенько мені! — сказала Бовкуниха, коли обеззброєний Тарас стояв перед начальником конвою.

 — Як? Розвалив хату? Оцей хлопчисько?

 — Взимку. Прийшло четверо офіцерів, повечеряли, сіли в карти гуляти, напилися. Так він зброю в них позабирав, та бомбу з печі та під образи! Ще хвалити бога, що мене з хати вигнали. Сказали, що повітря їм моє не наравиться. Пропала б, хрест мене побий, пропала б!

 — А німці?..

 — Мадьяри були, — схлипнув Тарас.

 — Брешеш! Кажи, хто хату розвалив?

 — Вона сама завалилась.

 — От дитина, нехай бог милує! — почувся голос Антоніпи, що й собі надійшла. — І в кого воно вдалося, лиха година його знає! Солдатики! Визволіть наше село, — заберіть з собою цього убиясника! З нього такий великий генерал вийде, що не те що Гітлер — сам нечистий проти нього не встоїть! Ось побачите! Всі засміялись.

 Пробігши повз Антоніну, Грибовський шмигонув за ріг хліва, потім подався садом повз погорілі тягачі й шаснув з чорного ходу до школи.

 Мандрика! Єдина несподівана нагода. Тонюсінька соломинка, за яку, можливо, зможе вхопитись, попросити, настрахати, пригрозити. Ось вони, двері його квартири. Яке щастя: в коридорі нікого!

 І тут на порозі став Мандрика.

 — Гордію Івановичу!.. Павловичу...

 Пізнавши скоріш з голосу, ніж з вигляду, Грибов-ського, переляканий Мандрика швидко зачинив двері перед самим носом бандита.

 — Відчиніть!

 — Пропав! Боже мій... — жахнувся Мандрика. — Е-е... Я вас не знаю!

 — Гордію Степановичу, ради бога!

 — Я не знаю вас!

 — Це я!

 — Е-е... Не знаю!

 — Грибовський!

 — Не знаю. Я з вами незнайомий! Це провокація! Слухайте, я зайнятий!

 — Відчиніть двері! Чуєш!? Двері відчини, уб'ю! — засичав Грибовський і, рвонувши що було сили, відчинив двері. Від сильного ривка Мандрика, що держався за ручку, вилетів у коридор. Але не вдалось Грибов-ському вскочити в кімнату.

 — Громадянине, зупиніться, — почувся спокійний жіночий голос. Грибовський озирнувся — Уляна.

 Тоді, зібравши всю силу волі, вміння прикидатись, набуте за довгі роки блукань по світах, він раптом випростався й, раптово заспокоївшись ніби, чемно вклонився, заговоривши французькою мовою:

 — Даруйте ласкаво, мадемуазель, я не розумію, що ви сказали. Я не знаю вашої мови. Ви мене зрозуміли?

 Потім він додав кілька слів ламаною російською мовою:

 — Же сюї франсе... Я Франція... Де Голль, де Голль. Бітте, немножка вада, пжалюста.

 Це було сказано з