Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

class="p1">Котра тамечки смішно вчила його чужих слів. Чужих. Йому, певне ж, не потрібних.

Чужих, гик…

Чого вона заглянула в той бар, побачила його, Івана, очима кресонула і пішла собі. Здиміла. Чого? Могли б і випити разом. Нє, та ж він був би не проти, гроші є. Пожди, та ж вона виходила з бару, як він заходив… То чого вернулася?

Іван перевів погляд на небо і подумав, що зірок таки багацько в Бога, ой, багацько, за всіма не встежиш, всіх не почуєш. Чи, може, пан Отець усіх чує? Як у зірки щось заболить, то він тут як тут — з ліками чи добрим словом. Так думав Іван, у якого небо потроху кудись пливло над головою. Разом з вулицею, на якій він лежав, усеньким їхнім селом і цілим світом.

— А що, світе, я тобі не заважкєй? — забурмотів Іван. — Я тико напився, то хіба на яку грамуню потєжчив.

Світ мовчав, зірка мигтіла собі. Як учора, а може, й позавчора, і ще тоді, як жив тато, багацько літ тому. Так багацько, що Іван тоді був іншим. Інакшим. Не тико маминим, а й татовим. І щастя його довкола нього на крилах літало. Чи знала про то зірка?

«А мо’, то татова душа? — подумав він. — Татова душа, ти мене видиш? Видиш п’яного Івана? Не дивися, бо мені встидно».

Він затулив очі рукавом. Стало геть темно. Али й трохи страшно. Міг підкрастися з тої темені якийсь звір. Гірший за пса, може, ота звірюка, про яку стіко балакають. Чупа… чупа… Чупачпха… То Іван поспішно прибрав руку. І тутечки, дивлячись на зірку, раптом подумав: а може, то на нього зовсім не тато дивиться, а око тої гамериканської дівчини? Він же про неї геть забув. Хотів був татові розповісти, потрета показати, так соромився, бо не знав, як тато Микола поставиться. Ай, скаже, у тебе, сину, будяки в голові ростуть. Або ж мухи джичєть. Де ж би така файна та вдатна дівка за тебе пушла? А як ти не для того тримаєш, що женитися хоч, то нащо вона тобі? Так міркував Іван. Бо тато був серйозний чоловік і вчитель колись. Дарма, що колишній, а тую ж геометрію досі любив.

Нестерпно раптом захотілося Іванові побачити свою чорношкіру нівєсту. Радість його, на горищі, за комином сховану. Сумно їй, певно, стільки днів і ночей одній…

Іван став поволечки зводитися на ноги. А тут хтось над ним став.

— Ой, лишенько, хто то такий п’янізний? То ти, Іване?

Ну, звісно, баба Круциха, Настіна мама, тої, що бар «Дві дірочки» тримає, в якої Іван учора пив, бо сьогодні в Омеляна. У Руського чогось стидався напиватися.

— Га, Іваночку, болєзний ти, а тако п’єш, — докоряла баба Круциха. — Тримайся хоч би за мою костуряку.

— Не п’яний я, бабо, — сказав Іван. — І триматися за вашу палку не буду, бо…

Він вже стояв на ногах, та заточився і встояв.

— Спасібочки, бабо, за сочуствіє, — пробурмотів і побрів далі.

Зрозумів, що на горище навряд чи влізти спроможеться. Мовчки вислухав мамині докори. На ліжко впав.

На горище поліз на світанку, як прокинувся з на диво чистою головою. Тихенько з хати вибрався. Босий, як є, на гору поліз. Там об бальок, звісно, головою трах, та лишень скривився, місце забите почухав. Ось і комин, і книжка, і його темношкіра красуня. Ледь видно її, таку темну, бо ж ще неясне світло, що пробивається крізь причілкове вікно. Сумно вона тепер всміхається, здається Іванові. Гладить її Іван своєю шкарубкою долонею. Цілує. Хоче жалітися, та мовчить, тико сльози з очей котяться. Великі, як горох, сльозини, і туман геть очі застилав.

«Чи у вас, в Гамериці, тоже є такі непутьові люди?» — подумки питає Іван тую красуню з чудернацьким ім’ям Таумі.

Вона мовчить, дивиться усміхнено — не печально, та знизу, з сіней чути, як грюкають двері й доноситься схарапуджений мамин голос:

— Що ти там робиш, на горі, Іване? Господи, хоч би чого дурного не наробив з білої гарячки…

— Я тута, мамо, не волнуйтеся, — озиваються Іван. — Я тута, книжки поправляю, зара злізу, чого там розходилися?

Він поспішно погладив ще раз свою Таумі, сховав у книжку і до отвору горища наприсядки, щоби ще раз головою не торохнутися.

— Ой, лишенько, з таким синком жити, — приказувала мама. — З таким дурним анкоголіком.

А Іванові раптом зробилося тепло-тепло у грудях. Хтось ніби там параного молока розлив. Бо як є у нього така мама, що не спить, як та миша, кожен його крок чує, кожен порух, як є в нього така дівка, що блимає очицями білими у темряві і все, що на Івановім серці, розуміє (а мусить розуміти, бо ж як усміхалася — то сумно, то підбадьорливо), то мусить Іван жити собі і голову не задурманювати.

— От злізеш, то всиплю тобі гарячих, — казала мама внизу. — Зновика з шафи гроші потєг, га, я тибе питаю? Та скіко то мо’ те триватиме?

— Я татові гроші брав, — сказав Іван. — Татові. І за його памнять пив.

— А як татові, то хіба мона? Ще ж треба буде ставити йому хоч якийсь пам’ятник, і тобі, окаянцю, на зиму пальто нове справити, раз ті гроші нам до хати звалилися.

— Ку-ку, — сказав Іван, визираючи з отвору. — Ку-ку, мамо…

— Я тобі зара кукну, — насварилася мама. — Такечки кукну, що три дні на лавку не сядеш.

— То я зувсім тоді не злізу, — пообіцяв Іван. — Тута, на горі, житиму і, як кіт, мишей ловитиму, раз ви-те тако на мене сваритеся.

Іван звісив голову і дивився на маму. Неїна голова біліла посеред темних ще сіней. Як вінок цибулі, щось таке довкола неньчиної голови виднілося.

«Може, то, як у церкві на Богородиці, той знак? — подумав Іван. — Тико ж мама простая жінка і не Божого Сина, а такого дурника, як я, має…»

Він почув спів — так співали у церкві. Цілий хор — мо’, людей, а може, й янголів. Десь там, на горищі, а мо’, й за хатою.

— Воспіваю Тебе, Боже, — і собі заспівав Іван. — Да воздаш мі покаєніє…

— Іване, — зойкнула мама.

— То я так, згадав, — сказав Іван. — Може, ви битися не будете?

— Буду, — сказала мама Панаска. — Як же тебе не бити?

— То й у мене рука тєжка, — сказав Іван.

— На матір піднімеш? А ще пєснопєнія тут ізранечку устроїв.

— А мені позволітєльно, бо я дурний.

— Не так дурний, як хитрий.

— Дурний, мамуню.