Генрік Сенкевич - Quo vadis

Сам Нерон, одначе, пильно подивився на Петронія, чия похвала була для нього найбільш жаданою.

– Якщо говорити про музику, – сказав Петроній, – то Орфей у цю мить, певно, пожовтів од заздрості, так само як наш співтрапезник Лукан; що ж до вірша, я засмучений, що він занадто гарний і мені не до снаги знайти слова для гідної похвали.

Лукана анітрохи не образив натяк на його заздрість, навпаки – він поглянув на Петронія з вдячністю і, удаючи з себе посмутнілого, пробурмотів:

– Хай буде проклятий фатум, який призначив мені бути сучасником такого поета. Я міг би посісти місце в пам'яті людській і на Парнасі, а так я померкну, мов світильник при світлі сонця.

Петроній, що мав дивовижну пам'ять, почав повторювати строфи гімну, цитувати окремі рядки, розглядати й підносити вдалі вирази. Лукан, мовби забувши про заздрість під дією чарів поезії, приєднав до похвал Петронія своє захоплення. На обличчі Нерона з'явився вираз блаженства й безмежного марнославства, що не тільки межувало з дурістю, а було цілком з нею тотожним. Він сам підказував найбільш вишукані, на його думку, рядки, потім почав утішати Лукана – не треба, мовляв, занепадати духом, певна річ, ким ти народився, тим і будеш, та все-таки вшанування Юпітера не виключає поклоніння іншим богам.

Потім він підвівся, щоби провести Поппею, котрій дійсно нездужалось. Але тим, що підвелися було, співтрапезникам імператор звелів залишатися на місцях, пообіцявши повернутися. І через деякий час він знову був у триклінії, щоби, вдихаючи дурманний дим курінь, спостерігати видовища, котрі він, Петроній або Тигеллін зазвичай улаштовували для гостей.

Почалося читання віршів і показування діалогів, у яких було не стільки дотепності, скільки бажання вразити. Потім знаменитий мім Паріс зображував пригоди Іо, доньки Інаха. Гостям, особливо Лігії, незвичним до таких видовищ, здавалося, що вони своїми очима бачать диво, чаклунство. Рухами рук і всього тіла Паріс умів зображувати те, що мовбито неможливо передати танцем. Від миготіння його рук повітря ніби потемніло і згустилося в сяючу, живу, тріпотливу, сластолюбну хмару, котра огортала дівочу постать, яка хилилась у знемозі і тремтіла в судорогах блаженства. То був не танець, а картина, що яскраво малювала таїну кохання, картина чарівлива й безсоромна, а коли це скінчилось і до зали вбігли корибанти з сирійськими дівчатами й під звуки цитр, флейт, кимвалів та бубнів закружляли у вакхічному танці з дикими вигуками та ще більш непристойними рухами тіла, Лігії здалося, що зараз вона згорить від сорому, або ж блискавка спопелить цей дім, або стеля впаде на голови бенкетуючих.

Але з підвішеної до стелі золотої сіті сипалися тільки троянди, а напівп'яний Вініцій поряд із нею вів своєї:

– Я бачив тебе в домі Авла біля фонтана й покохав тебе. Було це на світанні, ти думала, що ніхто не дивиться, а я бачив тебе. Й такою бачу зараз, хоча цей пеплум приховує тебе. Скинь пеплум, як Криспінілла. Бачиш? І боги, і люди шукають кохання. Крім нього, нема на світі нічого! Поклади голівку мені на груди й заплющ очі.

Лігія відчувала биття пульсу в скронях і в руках – здавалось їй, буцім летить вона в безодню, а цей Вініцій, котрий уявлявсь їй досі таким рідним і надійним, не рятує її, а, навпаки, тягне туди. Й він зробився їй неприємним. Вона знову почала боятися й бенкету цього, й Вініція, й себе самої. Якийсь голос, схожий із голосом Помпонії, ще благав у її душі: «Лігіє, рятуйся!», але тут же щось у ній говорило, що занадто пізно – і що той, кого палило таким вогнем, хто бачив те, що коїлося на цьому бенкеті, у кого серце калатало так, як у неї від слів Вініція, і кого пронизував такий трепет, як її, коли він наближався до неї, той пропав і порятунку йому немає. Сили її залишили. Часом їй здавалося, що вона знепритомніє, а потім станеться щось жахливе. Вона знала – ніхто не сміє, під страхом накликати гнів імператора, підвестися з ложа, поки не підведеться він, але в неї й без того вже не вистачило б сили стати на ноги.

А до завершення бенкету було ще далеко. Раби продовжували вносити нові страви, наповнювали глеки вином, а перед столами, розташованими літерою «п», з'явилися два атлети, щоби потішити гостей видовищем боротьби.

Почалося змагання. Могутні, блискучі від олії тіла спліталися в єдиний вузол, хрустіли кості в залізних обіймах, стиснуті щелепи зловісно скреготіли. Часом чулися швидкі, глухі удари ніг об побризкану шафраном підлогу, а то обидва раптом застигали в нерухомості, й перед глядачами була ніби вирізьблена з каменю скульптура. Очі римлян сластолюбно стежили за грою набубнявілих у страшному напруженні м'язів на спинах, стегнах, руках. Боротьба, проте, була нетривалою – Кротон, учитель і начальник школи гладіаторів, недарма зажив слави найсильнішої людини в країні. Супротивник Кротона почав дихати все частіше, потім захрипів, потім обличчя його посиніло – раптом кров хлюпнула з його рота, і він похилився.

Завершення боротьби було зустрінуте громом оплесків – Кротон, поставивши ногу на спину переможеному та схрестивши на грудях могутні руки, обводив залу тріумфуючим поглядом.

Його змінили потішники, що наслідували повадки тварин та їхні голоси, жонглери та блазні, але на них уже майже не дивилися – в очах у п'яних глядачів туманіло. Бенкет усе більше перетворювався на пиятику, на розгнуздану оргію. Сирійські дівчата, що спершу брали участь у вакхічних танцях, розсипалися серед гостей. Замість музики розлягався безладний, дикий брязкіт цитр, лютень, вірменських цимбалів, єгипетських систрів, сурем і рогів, – а там декому з гостей захотілося поговорити, й музикантам закричали, щоб вони забиралися. Повітря було насичене ароматами квітів, запашних олій, котрими під час бенкету красиві хлопчики кропили столи, запахами шафрану та розгарячілих тіл, робилося парко, лампи горіли тьмяно, вінки на головах збилися набік, обличчя були бліді та всіяні краплями поту.

Вітеллій упав під стіл. Оголена до пояса Нігідія притулилася своєю хмільною дівочою голівкою до грудей Лукана, і він, не менш хмільний, здував золоту пудру з її волосся, раз по раз підводячи догори очі, що світилися блаженством. Вестин з п'яною упертістю вдесяте повторював відповідь Мопса на запечатаного листа проконсула. А Туллій, який насміхався над богами, уривчастим од гикавки голосом розмірковував:

– Бачиш, якщо Сферос Ксенофана круглий[159], то такого бога можна котити перед собою ногами, як бочку.

Чуючи такі слова, Доміцій Афр, паскудний, старий донощик, обурився