Том Егеллан - Таємниця катакомб
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— … у бездумному юнацькому віці, — закінчив фразу Роберт.
— Так, правильно, — пробурмотіла Вібека Віллюм, глянула на текст, тоді знову на Роберта. — То ти вже читав цього листа раніше?
— Мабуть… Тільки де? І коли? Не пам’ятаю. Але ця історія мені знайома. Я її знав… А потім забув…
— Як вже мовилося, Горацій став благочестивим і побожним чоловіком, який виправив помилки молодості. А за багато сотень років католицька церква оголосила його святим. Він — живе свідчення того, що людині все під силу, треба тільки обрати правильний шлях.
— Але Горацій видряпав на стіні саме лиш око…
— І що?
— Звідки в оці з’явився хрест?
— Ти дуже уважний, Роберте. Хрест, мабуть, пізніше додав якийсь християнин. А може, й сам Горацій прийшов до катакомб уже в похилому віці?
Дві думки застрягли в Робертовій голові, змушуючи серце гупати й тріпотіти. Він втупився непорушним поглядом поперед себе.
— Щось сталося? — стривожено запитала Вібека Віллюм.
— Ні-ні, — пробурмотів Роберт. — Просто мені здається, що все було трохи не так.
Думки шалено крутилися в голові, ніби в центрифузі пральної машинки.
Юна черниця, замурована в катакомбах… Та це, напевно, Анґеліна!
Друга думка була ще більш хвилюючою:
«Я норвег, — думав Роберт. — Юнак, тобто отрок. А Норвегія — це Ультіма Туле. Якщо прадавнє пророцтво правдиве, то, мабуть, я і є тим отроком з Ультіма Туле!»
ГОСПОДНІ ПСИ
Наказ
Осло
— Ми тупцюємо на місці, — пригнічено сказав Лючіо.
Він розмовляв по телефону з кардиналом. Послідовно, пункт за пунктом, викладав усе, що трапилося останніми днями. Ходіння назирці за Робертом і його мамою. Проникнення до помешкання. Стеження.
Кардинал говорив м'яко, однак вчувалося його нетерпіння.
— Ви повинні знайти амулет, — раз по раз повторював він.
— Ми робимо все можливе, отче.
— Замало робите, Лючіо!
Гострі, погрозливі нотки закралися у голос кардинала.
— Мені шкода!
— Бог розгнівається, якщо ви не знайдете коштовність, — вів далі кардинал. — Бог покладається на тебе. Як і я покладаюся…
Лючіо заплющив очі.
«Я ось-ось зраджу сподівання Господа, — подумав він. — Не лише кардинала… Не лише ордену… Але й самого Бога…
Він не мав на це права.
— Іноді… — мовив кардинал, і голос його знову пом'якшав і потеплів, став таким, яким його знав Лючіо. — Іноді ми повинні зробити те, що вкрай необхідно. Навіть якщо це нам не подобається.
— Необхідно, отче? — розгублено перепитав Лючіо.
— Так, необхідно! В ім'я Бога! — рішуче сказав кардинал і поклав слухавку.
Іноді ми повинні зробити те, що вкрай необхідно.
«Я не підведу, — подумав Лючіо. — Зроблю усе, щоб знайти амулет. Абсолютно все!»
Розділ XI
Сеанс
Осло
I
— Більшого безглуздя я ще в житті не чув! — сказав Свейн, щиро регочучи.
Роберт мовчав. Він щойно довірив другові свою теорію.
Вони прямували до медіума, яка мала допомогти налагодити контакт Роберта з Анґеліною.
— Якщо я правильно тебе зрозумів, — знову озвався Свейн, трохи вгамувавши свій сміх, — ти вважаєш, що тебе — Роберта! — згадали в давньому пророцтві? Ти отой оброк з Ультіма Туле? Ти?
— Не оброк, а отрок! Так… я… Але я не казав, що так вважаю. Я сказав: а якщо це правда… можливо… це… правда…
— Якого дідька саме ти — з-поміж усіх людей на світі — мав стати героєм тисячолітнього пророцтва?
— Ну, не знаю.
— Послухай себе! Хіба не чуєш, як по-дурному це звучить?
— Та…
— Де ця Ультіма Туле, до речі?
— Тут. На півночі. Це — Норвегія.
— Ага! Хто б сумнівався… Оце збіг! — Свейн знову засміявся. — Оброк з Ультіма Туле.
— Але якщо Анґеліна — справді ота черниця, яку святий Горацій загнав до смерті й замурував у катакомбах, то…
— …то ти і є той оброк — перепрошую, отрок! — урвав друга на півслові Свейн. — Роберте! Отямся!
Роберт зітхнув. Важко. Свейн мав рацію. Усе це скидалося на справжню маячню.
II
— Щось ви надто юні для спіритичних сеансів!
Медіумом була жінка маминого віку. І не дуже схожа на свою світлину в газетному оголошенні. На фото вона більше скидалася на циганську королеву. А насправді мала вигляд анемічної вуличної торговки з розпатланим волоссям та бляклими очима. Вона скептично міряла поглядом хлопчаків у щілину прочинених дверей.
— Надто юні? Це добре! — полегшено зітхнув Свейн. — Тоді побачимося… За кілька років!
Роберт схопив його за рукав.
— Я не знав, що існує вікове обмеження у спілкуванні з душами померлих, — сказав він до жінки, витягаючи з кишені кілька банкнот.
Медіум відчинила двері, висмикнула гроші з Робертової долоні й завела хлопців до помешкання.
— Тільки ж нікому ні слова про те, що були тут! — застерегла жінка.
У вітальні сиділи ще дві жінки, пили червоне вино й дивилися телевізор. Вони солодко заусміхалися до Роберта й Свейна.
— Я читала про тебе в газеті. Яка ж це була газета? Здається, «Дагбладет»? — сказала медіум. — Коли ти зателефонував, я відразу згадала. Це ж тебе засипало в катакомбах?
— Так.
— Тому ви прийшли до мене?
— Я… — Роберт зам’явся.
— Не бійся нам зізнатися, — заспокоїла медіум. — Ми знаємо, не все є таким, як вважають інші.
— Я декого зустрів там, у підземеллі.
— У катакомбах?
Роберт кивнув.
— Її звуть Анґеліна.
— Анґеліна… Гарне ім’я.
— Я гадаю, вона примара…
Навіть у сутінках Роберт помітив, як три жінки перезирнулися.
— І тепер ти хочеш увійти в контакт з Анґеліною? — запитала медіум.
— Якщо це можливо. Я ж не знаю, чи вона мертва.
— Усе можливо. Але чи ти певен, що насправді цього хочеш?
— Якби не хотів, не прийшов би.
— Знаєш, що таке спіритичний сеанс?
— Розмова з мертвими.
— Правильно. Ми, що маємо такі здібності, уміємо відкривати канали до царства мертвих. Там запитуємо в мертвих і передаємо відповіді їхнім коханим та рідним, які залишилися жити на землі.
— Покійники, сподіваюсь, сюди не приходять? Ну… у тілі? — поцікавився Свейн. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця катакомб», після закриття браузера.