Том Егеллан - Таємниця катакомб

безумство не мало меж. Ми замурували її усередині. Завалили вхід важким каміняччям. Замкнули її у вічній пітьмі підземелля. Кажуть, вона там і померла. Не минає і дня, щоб я з соромом, глибоко в своїй потьмареній душі, не згадував той жахливий гріх, який вчинили римські молодики і я з ними. Кілька років по тому я повернувся до катакомб і спустився у підземелля. І видряпав на стіні свій цеховий чинбарський знак — око — як марнотне вітання тій, яку ми залишили помирати в катакомбах. Згодом я побачив світло, і Божою ласкою дав себе навернути до християнства; нема такого покарання, яким я міг би спокутувати непоправну шкоду, завдану…

— … у бездумному юнацькому віці, — закінчив фразу Роберт.

— Так, правильно, — пробурмотіла Вібека Віллюм, глянула на текст, тоді знову на Роберта. — То ти вже читав цього листа раніше?

— Мабуть… Тільки де? І коли? Не пам’ятаю. Але ця історія мені знайома. Я її знав… А потім забув…

— Як вже мовилося, Горацій став благочестивим і побожним чоловіком, який виправив помилки молодості. А за багато сотень років католицька церква оголосила його святим. Він — живе свідчення того, що людині все під силу, треба тільки обрати правильний шлях.

— Але Горацій видряпав на стіні саме лиш око…

— І що?

— Звідки в оці з’явився хрест?

— Ти дуже уважний, Роберте. Хрест, мабуть, пізніше додав якийсь християнин. А може, й сам Горацій прийшов до катакомб уже в похилому віці?

Дві думки застрягли в Робертовій голові, змушуючи серце гупати й тріпотіти. Він втупився непорушним поглядом поперед себе.

— Щось сталося? — стривожено запитала Вібека Віллюм.

— Ні-ні, — пробурмотів Роберт. — Просто мені здається, що все було трохи не так.

Думки шалено крутилися в голові, ніби в центрифузі пральної машинки.

Юна черниця, замурована в катакомбах… Та це, напевно, Анґеліна!

Друга думка була ще більш хвилюючою:

«Я норвег, — думав Роберт. — Юнак, тобто отрок. А Норвегія — це Ультіма Туле. Якщо прадавнє пророцтво правдиве, то, мабуть, я і є тим отроком з Ультіма Туле!»

ГОСПОДНІ ПСИ

Наказ

Осло

— Ми тупцюємо на місці, — пригнічено сказав Лючіо.

Він розмовляв по телефону з кардиналом. Послідовно, пункт за пунктом, викладав усе, що трапилося останніми днями. Ходіння назирці за Робертом і його мамою. Проникнення до помешкання. Стеження.

Кардинал говорив м'яко, однак вчувалося його нетерпіння.

— Ви повинні знайти амулет, — раз по раз повторював він.

— Ми робимо все можливе, отче.

— Замало робите, Лючіо!

Гострі, погрозливі нотки закралися у голос кардинала.

— Мені шкода!

— Бог розгнівається, якщо ви не знайдете коштовність, — вів далі кардинал. — Бог покладається на тебе. Як і я покладаюся…

Лючіо заплющив очі.

«Я ось-ось зраджу сподівання Господа, — подумав він. — Не лише кардинала… Не лише ордену… Але й самого Бога…

Він не мав на це права.

— Іноді… — мовив кардинал, і голос його знову пом'якшав і потеплів, став таким, яким його знав Лючіо. — Іноді ми повинні зробити те, що вкрай необхідно. Навіть якщо це нам не подобається.

— Необхідно, отче? — розгублено перепитав Лючіо.

— Так, необхідно! В ім'я Бога! — рішуче сказав кардинал і поклав слухавку.

Іноді ми повинні зробити те, що вкрай необхідно.

«Я не підведу, — подумав Лючіо. — Зроблю усе, щоб знайти амулет. Абсолютно все!»

Розділ XI

Сеанс

Осло

I

— Більшого безглуздя я ще в житті не чув! — сказав Свейн, щиро регочучи.

Роберт мовчав. Він щойно довірив другові свою теорію.

Вони прямували до медіума, яка мала допомогти налагодити контакт Роберта з Анґеліною.

— Якщо я правильно тебе зрозумів, — знову озвався Свейн, трохи вгамувавши свій сміх, — ти вважаєш, що тебе — Роберта! — згадали в давньому пророцтві? Ти отой оброк з Ультіма Туле? Ти?

— Не оброк, а отрок! Так… я… Але я не казав, що так вважаю. Я сказав: а якщо це правда… можливо… це… правда…

— Якого дідька саме ти — з-поміж усіх людей на світі — мав стати героєм тисячолітнього пророцтва?

— Ну, не знаю.

— Послухай себе! Хіба не чуєш, як по-дурному це звучить?

— Та…

— Де ця Ультіма Туле, до речі?

— Тут. На півночі. Це — Норвегія.

— Ага! Хто б сумнівався… Оце збіг! — Свейн знову засміявся. — Оброк з Ультіма Туле.

— Але якщо Анґеліна — справді ота черниця, яку святий Горацій загнав до смерті й замурував у катакомбах, то…

— …то ти і є той оброк — перепрошую, отрок! — урвав друга на півслові Свейн. — Роберте! Отямся!

Роберт зітхнув. Важко. Свейн мав рацію. Усе це скидалося на справжню маячню.

II

— Щось ви надто юні для спіритичних сеансів!

Медіумом була жінка маминого віку. І не дуже схожа на свою світлину в газетному оголошенні. На фото вона більше скидалася на циганську королеву. А насправді мала вигляд анемічної вуличної торговки з розпатланим волоссям та бляклими очима. Вона скептично міряла поглядом хлопчаків у щілину прочинених дверей.

— Надто юні? Це добре! — полегшено зітхнув Свейн. — Тоді побачимося… За кілька років!

Роберт схопив його за рукав.

— Я не знав, що існує вікове обмеження у спілкуванні з душами померлих, — сказав він до жінки, витягаючи з кишені кілька банкнот.

Медіум відчинила двері, висмикнула гроші з Робертової долоні й завела хлопців до помешкання.

— Тільки ж нікому ні слова про те, що були тут! — застерегла жінка.

У вітальні сиділи ще дві жінки, пили червоне вино й дивилися телевізор. Вони солодко заусміхалися до Роберта й Свейна.

— Я читала про тебе в газеті. Яка ж це була газета? Здається, «Дагбладет»? — сказала медіум. — Коли ти зателефонував, я відразу згадала. Це ж тебе засипало в катакомбах?

— Так.

— Тому ви прийшли до мене?

— Я… — Роберт зам’явся.

— Не бійся нам зізнатися, — заспокоїла медіум. — Ми знаємо, не все є таким, як вважають інші.

— Я декого зустрів там, у підземеллі.

— У катакомбах?

Роберт кивнув.

— Її звуть Анґеліна.

— Анґеліна… Гарне ім’я.

— Я гадаю, вона примара…

Навіть у сутінках Роберт помітив, як три жінки перезирнулися.

— І тепер ти хочеш увійти в контакт з Анґеліною? — запитала медіум.

— Якщо це можливо. Я ж не знаю, чи вона мертва.

— Усе можливо. Але чи ти певен, що насправді цього хочеш?

— Якби не хотів, не прийшов би.

— Знаєш, що таке спіритичний сеанс?

— Розмова з мертвими.

— Правильно. Ми, що маємо такі здібності, уміємо відкривати канали до царства мертвих. Там запитуємо в мертвих і передаємо відповіді їхнім коханим та рідним, які залишилися жити на землі.

— Покійники, сподіваюсь, сюди не приходять? Ну… у тілі? — поцікавився Свейн. —