Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

розкиданих газет і зазираючи під столи та крісла. Мені здавалося, що я ось-ось натраплю на якусь жахливу картину: купку сплетених кістяків у обгорілій одежі, та все, що знайшов, — це кімнати, що стали частиною довкілля зсередини більше, аніж зовні, бо волога, вітер та нашарування грязюки урівняли їх. Оглянувши перший поверх, я дійшов висновку, що шукати тут більше нема чого. Тож я повернувся до сходів, знаючи, що цього разу таки доведеться ними скористатися. Тільки куди — ось питання? Нагору чи вниз? Найголовнішим аргументом проти того, щоби йти нагору, була обмежена кількість варіантів швидкої втечі (від лютих волоцюг, що оселилися тут без дозволу, вовкулаків та інших непривітних істот, яких малювала моя розбурхана фантазія); власне, варіант втечі був один — викинутися з вікна горішнього поверху. Спуск до підвалу теж пов’язаний із проблемою втечі, до якої, втім, додавався ще один несприятливий чинник — темрява, а ліхтарика з собою я, звісно, не прихопив. Тож залишався один варіант — іти нагору.

Східці протестували проти моєї ваги какофонією скрипів та стогонів, але вони витримали, і те, що я знайшов нагорі, — порівняно з розбомбленим першим поверхом — скидалося на капсулу з посланням до прийдешніх поколінь. Розташовані вздовж коридору зі шпалерами, що частково відпали від стін, кімнати збереглися у напрочуд доброму стані. Хоча одна чи дві з них уразила пліснява в тих місцях, де крізь розбиті шибки потрапляла дощова вода, решта містили багацько речей, котрі, якби не шар пилюки, можна було б назвати цілком новими або майже новими: вкрита цвіллю сорочка, недбало кинута на спинку крісла, дрібні монети, розкидані по нічній тумбочці. Легко вірилося, що все залишилося так, як покинули діти, наче в ніч їхньої загибелі час зупинився.

Я ходив із кімнати до кімнати і, наче археолог, досліджував їхній вміст. Ось вкриті цвіллю іграшки в коробці, ось олівці на підвіконні, їхні кольори збляклі під сонячними променями впродовж двадцяти з гаком тисяч днів; ляльковий будинок з ляльками всередині, такі собі довічні в’язні в іграшковій тюрмі. У скромній бібліотеці багаторічна волога вигнула полиці у криві посмішки. Я провів пальцем по збляклих корінцях, наче роздумуючи, а чи не витягти якусь книжку і почитати? Там були класичні твори на кшталт «Пітера Пена» та «Потаємного саду» — історії, написані авторами, про яких забула історія, а ще підручники з латини та грецької. У кутку скупчилися старі парти. Я збагнув, що колись тут був шкільний клас загиблих дітлахів, де їх навчала пані Сапсан.

Я спробував розчинити важкі стулчасті двері — натиснув на ручку, але вони не піддалися, бо розбухли. Тож я розігнався і гепнув їх плечем. З різким вереском вони розчинилися — і я з розгону гепнувся долілиць на підлогу наступної кімнати. Піднявшись, обтрусившись і обдивившись, я збагнув, що ця кімната могла належати лише пані Сапсан. Вона скидалася на кімнату в замку з казки про Сплячу красуню: вкриті павутиною свічки у настінних канделябрах, туалетний столик із дзеркалом та кришталевими пляшечками, велетенське дубове ліжко. Я уявив її в оту останню ніч: як вона вибирається з-під ковдри посеред ночі під завивання сирен, як збирає заспаних дітей, як вони хапають свої пальтечка та хутко спускаються вниз.

«Тобі було страшно? — подумки спитав я діда. — Ти чув наближення літаків?»

У мене виникло химерне відчуття. Наче за мною хтось стежить; здавалося, діти й досі тут, збережені, як отой болотний хлопець, у стінах цього будинку. Я фізично відчував, як вони піддивляються за мною зі шпарин та дірок, схожих на дупла.

Я поволі перейшов до наступної кімнати. Усередину з вікна лилося слабке світло. Відсталі від стін пелюстки зеленувато-блакитних шпалер схилилися над двома маленькими ліжечками, і досі застеленими вкритими пилюкою покривалами. Чомусь у мене виникла впевненість, що саме в цій кімнаті мешкав мій дідо.

«Навіщо ти мене сюди послав? Що ти хотів, щоби я побачив?»

Раптом я помітив дещо під одним із ліжок і став навколішки, щоб краще роздивитися. То була стара валіза.

«Це твоя валіза? Це її ти ніс до поїзда, попрощавшись зі своїми батьками і зі своїм першим життям, яке швидко зникало вдалині?»

Я витягнув ту валізу і став смикати її потерті шкіряні застібки. Вона відкрилася легко, але окрім виводку засохлих жуків всередині нічого не було. Валіза виявилася порожньою.

Я теж відчув себе порожнім та химерно важким — наче планета оберталася надто швидко, різко збільшуючи силу тяжіння, і ця сила притисла мене до підлоги. Раптово виснажений, я сів на ліжко — напевне, його ліжко — і, сам не знаючи, чому, розлігся на запиленому покривалі й витріщився у стелю.

«Про що ти думав ночами на оцьому ліжку? Тебе також мучили кошмари?

Я заплакав.

«Коли загинули твої батьки, ти про це дізнався чи ні? Ти відчув, що їх не стало?»

Я заплакав сильніше. Я хотів, але не міг зупинитися.

Я не міг зупинитися, тому подумав про лихе й погане. Я накручував та накручував себе доти, поки не розридався так, що мало не захлинувся власними слізьми. Я подумав про своїх прабабу та прадіда, про те, як вони помирали з голоду. Я уявив собі, як їхні змарнілі тіла заштовхують у топку крематорію, бо люди, яких вони навіть не знали, люто їх ненавиділи. Я уявив, як діти, що мешкали тут, спопелилися або розлетілися на шматки, бо байдужий пілот натиснув на кнопку. Я подумав про те, як мого діда розлучили з його родиною, про те, як він виріс, не знаючи батька, — і от тепер я страждаю від гострого стресу та кошмарів, лежу тут сам-один у напівзруйнованому будинку і гірко ридаю, заливаючи нікому не потрібними слізьми щоки й сорочку. І все це — через лихо, яке сталося сімдесят років тому і яке передалося мені, наче спадкова хвороба, разом із отими потворами, котрих я не міг здолати, бо всі вони померли і тому їх вже не можна ані вбити, ані покарати, ані хоч якось стримати. Мій дідо хоч мав можливість вступити до війська і воювати проти них. А що ж робити мені?

Коли плач скінчився, у мене загупало в голові. Я заплющив очі, сильно потер їх кулаками, щоб хоч на мить вгамувати біль, а коли знову розплющив їх, то побачив, що з кімнатою сталася чудесна переміна: крізь вікно світив один-єдиний промінь сонця. Я встав, підійшов до тріснутої шибки і побачив, що надворі і дощило, і світило сонце.