Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

— Ну, і що ж це пояснює?

— П’ятдесят років пішло у нього на те, щоби позбутися страху мати сім’ю. І ти з’явився у слушний час. Коли його страх минув.

Я не знав, що й сказати. Бо як сказати рідному батьку: «Мені дуже жаль, що тобі бракувало батьківської любові»? Я не знав, як це сказати, натомість промимрив «Добраніч» і пішов нагору спати.

* * *

Більшу частину ночі я сіпався й крутився. Думки про листи ніяк не йшли з голови: про лист, що його знайшли мій татко та тітонька Сюзі, коли були ще малими, лист від «іншої жінки» та про лист, який я виявив місяць тому, — лист від пані Сапсан. Та найбільше не давала спати думка: «А що, як то була одна й та сама жінка?»

Поштовій марці на листі від пані Сапсан було п’ятнадцять років, але, судячи з усього, ця жінка відійшла у стратосферу ще тисяча дев’ятсот сорокового. На мою думку, залишалося два пояснення: або мій дідо листувався з померлою персоною, чого не могло бути, або хтось користався її іменем, щоб приховати власне.

Коли приховують свою справжню особу в листуванні? Коли мають, що приховувати. Коли ти — не та жінка, за яку себе видаєш.

А що, як єдиним моїм відкриттям у цій подорожі стало те, що мій дідо виявився зрадливим брехуном? Про що намагався сказати він мені словами, мовленими з останнім зідханням? Про смерть своєї прийомної родини — чи хотів зізнатися в якомусь банальному адюльтері, що тягнувся не одне десятиріччя? Можливо, і про те, і про друге, а можливо, правда полягала в тім, що на той час, коли він змужнів, він стільки разів втрачав свою родину, що більше не знав, що то є таке — мати сім’ю і бути їй вірним.

Утім, це лише здогадки. Достеменно я нічого не знав, а спитати було ні в кого. Всі, хто могли дати відповідь, давно померли. Менш ніж за добу вся наша поїздка втратила будь-який сенс.

Нарешті я заснув тривожним сном. Уранці мене розбудив якийсь звук у моїй кімнаті. Я ліниво перекотився на другий бік — і від несподіванки аж підскочив. На моїй тумбочці, витріщившись на мене згори вниз, сидів великий птах. Він мав гладеньку, мов прилизану, голову з сірими перами і великі пазури, якими цокотів по дерев’яній поверхні тумбочки, тупцював то на один її бік, то на другий, немов намагався краще мене розгледіти. Я теж витріщився на птаха, гадаючи — чи це, бува, не сон?

Я гукнув татка, і від звуку мого голосу птах злетів із тумбочки. Вмить прикривши обличчя рукою, я відкотився убік, а коли обережно зиркнув крізь пальці, то виявив, що птах зник, вилетівши у розчинене вікно.

Похитуючись і потираючи заспані очі, до мене увійшов батько.

— Що тут відбувається?

Я показав йому подряпини від пташиних пазурів і подав йому пір’їну, що впала на підлогу.

— Господи, як дивно, — мовив він, вертячи її в руці. — Сапсани майже ніколи не підлітають близько до людей.

Мені здалося, що я його не розчув.

— Ти сказав «сапсани»?

Батько підняв перо.

— Різновид сокола. Сапсан. Дивовижні істоти. Найшвидші птахи на землі[4]. Вони справжні повітряні перевертні, бо здатні швидко змінювати на льоту форму свого тіла, надаючи йому стрімких обрисів.

Може, то був випадковий збіг, але цей інцидент залишив лячне відчуття, яке я не зміг подолати.

За сніданком я міркував: а чи не здався я надто легко, майже без бою? Справді, серед живих не залишилося нікого, хто міг би розповісти мені про мого діда, але є будинок, велику частину якого я ще не встиг дослідити. Якщо в ньому й крилися якісь відповіді стосовно мого діда — можливо, у вигляді листів, фотоальбому або ж щоденника, — то вони, напевне, згоріли або зотліли десятки років тому. Але я знав, що, коли поїду з острова, не переконавшись в цьому остаточно, завжди про це жалкуватиму.

Отак я, людина надміру вразлива, схильна до кошмарів, нічних страхів, мурашок по тілу, нервового дрожу, схильна бачити речі, яких насправді немає, поволі переконав себе в необхідності зробити ще одну, останню подорож до покинутого будинку, де майже напевне жили примари, і де десяток, а то й більше дітлахів знайшли свою передчасну смерть.

Розділ п’ятий

Ранок був майже бездоганний. Вийшовши з бару, я відчув, наче увійшов в одну з отих відретушованих фотографій, які зазвичай бувають фоновими заставками в комп’ютерних моніторах: вулиці з картинно старезними сільськими хатками, що тікають вдалечінь, переходять у зелені поля, всипані гострими валунами, а над цією ідилічною картиною мчать прудконогі білі хмаринки. Та за всім цим, над будиночками, полями та вівцями, розсипаними по пасовиськах, немов шматочки білої вати, я бачив язики щільного туману, що лизькали далекий кряж, там, де один світ кінчався і починався другий — холодний, вогкий, позбавлений сонця.

Я перебрався через кряж — і потрапив під невеличкий дощ. Вірний собі, я забув взути гумові чоботи, а стежина досить швидко перетворилася на глибоку стрічку багнюки. Але вирішивши, що краще намокнути, аніж повертатися за чоботами та двічі за один ранок видиратися на пагорб, я нагнув голову від дощу, що плювався водою в обличчя, і потупцював далі. Невдовзі я пройшов повз кошару, де виднілися розмиті обриси овець, що скупчилися, аби зігрітися, а потім крізь болото — тихе й лиховісно-примарне. Мені пригадався отой двітисячісімсотрічний мешканець Кернгольмського музею, і я подумав — а скільки ж таких, як він, передчасно померлих, ховають ці болота і поля? Скільки ж таких, як він, віддали свої життя, прагнучи потрапити до раю?

На той час, коли я дістався до дитячого притулку, те, що починалося як звичайний дощ, перетворилося на справжнісіньку зливу. Тому я не мав часу вештатися у здичавілому й зарослому дворі будинку, вдивляючись у його непривітні форми, не мав часу лякатися прорізу з вибитими дверима, який немов проковтнув мене, коли я пройшов у нього, не мав часу звертати надмірну увагу на те, як злегка прогнулися під моєю вагою дошки, набухлі від дощу, в коридорі. Я викрутив сорочку, повертів головою, струшуючи з волосся воду, а коли висушив себе, як зміг — а зміг я небагато, — то взявся за пошуки. А що шукати? Коробку з листами? Ім’я мого діда, видряпане на стіні? Це видавалося вкрай нереальним.

Я блукав, риючись у купах