Сергій Вікторович Жадан - Біґ Мак. Перезавантаження

одній шістнадцятій, команда, яка мала з нами грати, на матч не приїхала і їм зарахували технічну поразку. В одній восьмій нам випали полтавчани, це вже була справжня команда, вони грали в другій лізі, мали свій автобус, на якому й приїхали, аби накидати нашим за рахунок класу.

Наші ж вийшли на поле, як в останній бій, і несподівано перемогли. Подивитися той матч прийшло півміста, і це було ще те видовище, суддя додав зайвих десять хвилин, професіонали кидалися вже кілька разів, аби набити йому пику, але щоразу наші боси зі спорткомітету їх розтягували, нарешті десь на сто другій хвилині наші заштовхали-таки переможний м’яч – 4:3 на нашу користь, і місто пило після цього кілька днів поспіль. Не знаю, мабуть, годилося б сказати, що ми були вболівальниками, проте ніякими вболівальниками ми не були, просто тягалися за командою цілим регіоном, їздили за ними на виїзд, напивалися в електричках, забльовували тамбури, билися на вокзалах із місцевими, часто навіть не потрапляючи на саму гру, яка для нас у цьому випадку була просто зайвою – нащо тобі ще якась гра, якщо ти п’яний, але непереможений, сиди собі, втикай, у нас була гарна велика компанія, чоловік п’ятдесят загалом, старшим було років по вісімнадцять, і вони в цьому житті не пережили хіба що ядерних бомбардувань. Після Полтави ми вийшли на не менш серйозну команду з-під Києва, гру було заплановано на їхньому полі, і наші боси, щоб не парити мізки ні собі, ні команді, просто купили цей матч – підключили місцевий машиноремонтний завод, який був офіційним власником команди, ті перекинули нашим суперникам якийсь списаний комбайн чи щось таке, і суперники здались. Ось так просто – у них тепер був комбайн, уже не знаю, що вони з ним робили, газон на стадіоні косили, чи що, а в нас не було нічого, крім гордощів і злого бажання ще кому-небудь надерти задниці.

Ми з Бобом ходили на всі матчі, старші вимагали від нас хоч якоїсь дисципліни, але дисципліни насправді ніякої не було, просто доки наші вигравали, усе це щоразу перетворювалося на велике збіговисько всіляких неврівноважених суб’єктів, які намагалися будь-що набухатися до фінального свистка і – по можливості – помахатися з кимось за честь місцевого спорттовариства та радянського спорту загалом. Футбол, усе-таки, азарт, самі розумієте.

І ось у півфіналі ми виходимо на Донбас, на один з їхніх клубів, що б’ється за вихід до першої ліги, і грати знову випадає на їхньому полі. Наші старші збирають нараду й вирішують їхати слідом за командою, електричкою це якихось дві-три години, постояти за земляків і ввалити шахтарським недоумкам, щоб ті не вимахувалися. Гра мала відбутися в неділю, і в суботу ми домовляємося не пити, не курити, запастися боєприпасами й тютюном і першим рейсом вирушити. В усіх дещо причмелений, збуджений стан, ну, говорять наші старші, ми їм, блядь, покажемо, покажемо-покажемо, підвиваємо ми, блядь; те, що доводиться їхати на ворожу територію, де наших традиційно били, нас чомусь не лякає, ми в півфіналі, і все решта похую, увалимо гірникам, уставимо їм по самі гланди, переважній більшості з нас по чотирнадцять-шістнадцять років, і сусідній Донбас у наших набитих тирсою й адреналіном головах асоціюється хіба що з однойменними холодильниками, так що все гаразд – завтра ми поїдемо хрін знає куди і всім там наваляємо, припущення, що наваляють нам, у нас просто не виникає як недоречне.

Ще майже поночі, десь о четвертій-п’ятій я заходжу за Бобом. Він швидко одягається, кидає до кишені старий батьків кастет, робоча династія, бляха-муха, але тут виходить його мама-буфетниця й влаштовує скандал: «Де це ти зібрався?» – кричить. «Пішла на фіг, – відповідає Боб, – у мене справи». – «Які ще справи?» – допитується мама, у неї сонне, дуже гарне обличчя й біле волосся, себто не сиве, ясна річ, а якесь світло-жовте, аж просвічується, вона вибігла в одному халаті, під яким все видно, у мене відразу ж устав, ну, думаю, мама в Боба, що ж він з такою мамою такий йобнутий росте. Мама тим часом далі кричала на Боба, мовляв, нікуди ти не поїдеш: «Досить, що твій пришелепкуватий тато сидить, ти теж, мабуть, хочеш сісти». – «Пішла ти», – незлобиво огризається Боб. «Я тобі піду, я тобі зараз так піду», – розпалюється мама, шворка на її халаті вкінець розв’язалась. «Застібнись, – кричить їй Боб, – що ти вийшла гола?» – «Ти, недоноску, – не витримує мама, – малий ще вчити мене, не стоїть ще». І тут Боб не витримує й завалює їй просто з правої, мама перелітає через крісло й опиняється на підлозі, я встигаю ще помітити її довгі ноги з кількома синцями на стегнах, на ній були якісь чорні трусики, вона починає плакати: «Богдане, – говорить, – не ходи, залишся тут». – «Пішла нахуй», – повчально говорить Боб і виходить у ранковий під’їзд.

На вокзалі наші старші дістають кілька десятилітрових каністр із пивом, доливають у кожну по пляшці горілки, збовтують перед споживанням, і ми вирушаємо за Кубком Республіки. Через годину пиво закінчується. Боб сидить переді мною, у руках у нього банка з рештками алкоголю, він надпиває й починає блювати просто нам під ноги, усі сміються, Боб пробльовується й теж сміється, потім знову п’є, але не втримує це в собі й починає блювати по новій, ми вже майже під’їжджаємо, настрій у всіх бойовий, і найменше, чого нам хочеться, це футболу, ми виходимо на брудному та непривітному до нас вокзалі стотисячного шахтарського містечка і йдемо купувати пиво. «Ти як?» – питаю я Боба. «Нормально, – каже той, – сьогодні наш день». – «Звісно, – відказую я, – звісно».

Чи треба говорити, що гру ми провалили. Уже до перерви шахтарі накидали нам шість сухих, а після перерви довісили ще два – 8:0! Наш правий хав, наша зірка, загальний улюбленець, двічі бив одинадцятиметровий, і двічі шахтарський кіпер легко, ніби знущаючись, м’яч відбивав. Ми були у відчаї. Половина наших перепили й ледь трималися на ногах, місцеві лягаві дивились на нас, не приховуючи огиди, і не могли дочекатися фінального свистка, аби викинути нас звідси нафіг. Ми не надто опиралися. Весь наш бойовий дух вивітрився десь після третьої банки в наші ворота. Мінтовня вивела нас за ворота стадіону й провела ще кілька кварталів у напрямку залізничного вокзалу. «Усе, – говорять вони, – вокзал там, електричка буде через сорок хвилин, валіть звідси, щоб ми вас тут більше не бачили, малолітки чортові». – «Добре», – ми навіть не відказуємо нічого цим