Джеральд Даррелл - Балакучий пакунок

їм, який гострий у мене спис. Скажи їм, який я лютий, коли гніваюся.

— Вони аж ніяк не небезпечні, дурню, — Папуга вже потрохи дратувався. — А тепер пропусти нас: ми тут, щоб зустрітися з Венслідейлом.

— Будь ласка, друзі, все гаразд, — погодився вартовий тремтячим голосом. — Другий поворот ліворуч біля наступної купи каміння.

— Мушу зізнатися, тепер я розумію, що ви мали на увазі, говорячи, що вони не надто хоробрі, — сказав Пітер, коли вони трохи відійшли.

— Так, — погодився Саймон, — знадобилась би ціла гора рути, щоб змусити цього вартового битися.

Вони обійшли ще одне нагромадження каміння і раптом опинилися серед такої краси, що вражено застигли на місці. Велика ділянка лісу була розчищена, а посеред неї лежав розкішний, ідеально влаштований парк із ретельно підстриженими кущиками, бездоганно рівними гравійними доріжками, старанно прополеними клумбами барвистих квіток, із водограями і декоративними ставками.

Посеред парку красувався чарівний будиночок часів королеви Єлизавети, збудований наполовину з дерева, наполовину з цегли, з білосніжними стінами й агатово-чорними кроквами, з череп’яним дахом, на якому виднілися два вигнуті комини брунатного кольору. Безліч вікон відблискували і сяяли на сонці. Якби ви набрели на такий будиночок десь в англійському передмісті, ви б також звернули увагу на нього, але натрапити на нього зненацька отут, серед природного ландшафту Міфології, — це було вражаюче! Але найбільше дивувало те, що все довкола було дуже мініатюрне. Живоплоти — лише п’ятнадцять сантиметрів заввишки, водограї — завбільшки з балію, а сам будиночок ніби ляльковий.

— Ха, — посміхнувся Папуга, намилувавшись реакцією супутників. — Здивовані, га? Справді, будиночок по-своєму вельми симпатичний. Це палац горностаїв, резиденція Венслідейла, герцога Горностайського.

— Чому в нього таке дивне ім’я? — поцікавився Саймон.

— Тобто чому його назвали на честь сиру[12]? Це справді кумедно. Просто його батько обожнював сир. І навіть хотів назвати сина Камамбером[13], але мама була категорично проти, — пояснив Папуга. — Бачите, ці горностаї — справжні гурмани. А єдинорогів краще залишити тут, за огорожею. Не хотілося б, аби вони витолочили цей райський сад своїми копитами.

Діти зійшли на землю і, обережно ступаючи, рушили далі цим чудово доглянутим садом.

— Яка розкіш, панночко, — трепетно промовив Етельред, вражений усім довкола. — Я б теж хотів мати такий будиночок.

— Так, тут справді чудово, — погодилась Пенелопа.

Папуга рішучим кроком зійшов на ґанок, підняв дзьобом молоточок і голосно постукав.

— Ідіть геть! — пронизливо заверещав хтось із-за дверей. — Забирайтеся! Вдома нікого нема, так і знайте. Усі коштовності вже переправили в гори, а дім стережуть п’ятдесят кровожерних горностаїв, озброєних до зубів. І взагалі тут нікого нема, тому йдіть собі геть.

— Венслідейле, не нюняй! — гукнув Папуга. — Це я, Папуга, хочу з тобою поговорити.

— Папуга? — перепитав голос. — Папуга? Ти певен?

— Звісно, певен! — роздратовано вигукнув Папуга.

— А як мені знати, що ти справді Папуга?

— Хіба я назвався би Папугою, якби не був Папугою?

— О, справді! — погодився голос. — Я про це якось не подумав.

— То відмикай же двері! — наполягав Папуга.

Почулося брязкання здоровенної в’язки ключів, залізний скрегіт замків, відсовування засовів — нарешті двері прочинилися і на порозі з’явився сам Венслідейл, герцог Горностайський. На ньому був багряний оксамитовий мундир, короткі штани, багряний капелюх із вигнутим жовтим пером та пишні мережива на комірі й манжетах. За ним вийшла його дружина в розкішній рожево-ліловій сукні з криноліном та з діамантовою тіарою на голові між двох тендітних вушок.

— А чому, — здивовано спитала Пенелопа, — чому вони білі? Я завжди думала, що горностаї брунатні.

— Е, ні, панночко, — пояснив Етельред, — це ерміни, горностаї-аристократи. Усі вони білі, зокрема й представники герцогської родини. А звичайні посполиті горностаї коричневі.

— Ага, зрозуміло, — сказала Пенелопа.

Тим часом Венслідейл радісно обіймав Папугу.

— Мій любий друже! — вигукував він. — Мій найлюбіший друже! Як чудово бачити тебе живим і здоровим! Ми тут чули жахливі розповіді про те, що з вами сталося. Нібито василіски спалили вас усіх, викрали великі книги, перетворили Г. Г. на малесеньку непомітну хмаринку. І, повір мені, друже, ми були просто розлючені, правда ж, Вініфред?

— Так, — кивнула герцогиня. — Я ніколи не бачила свого чоловіка таким сердитим.

— Я аж почорнів від злості, запевняю тебе. Я весь трусився від несамовитого гніву, скажи, Вінні!

— Так, Венслідейле, — підтвердила Вініфред, — це було щось неймовірне!

— Я зі своїми вірними підданими мушу вирушити туди й поставити на місце тих брутальних василісків! — вигукнув я з піною на губах і вдарив об стіл кулаком, правда, Вінні?

— Так, Венслідейле, — відповіла герцогиня, — з піною.

— Я дам їм такого прочухана, що вони назавжди собі затямлять! Добрячого прочухана! — горлав я. Правда ж, Вінні?

— Так, Венслідейле, — підтвердила Вініфред, — добрячого.

— Усі василіски стануть синьо-зеленими від синців, — заприсягнувся я, — навіть якщо мені доведеться лупцювати їх голими лапами, — пригадуєш, Вінні?

— Так, Венслідейле, — сказала Вініфред, — голими лапами.

— Чудово, я радий застати тебе в такому настрої, — сказав Папуга, — бо ми, власне, за тим і прийшли, щоб покликати тебе на бій із василісками.

Венслідейл раптово зігнувся навпіл і схопився за поперек.

— Мій любий друже, — прокректав він, — я ж казав, що давно вже тих василісків був би сам на капусту порубав, мій любий, на капусту! Але, ой, в мене знову напад радикуліту, правда ж, Вінні?

— Так, Венслідейле, — сказала Вініфред, — напад радикуліту.

— А я й не знав, що ти хворієш на радикуліт, — здивувався Папуга.

— Я страдник, друже, — простогнав Венслідейл. — Я справжній мученик. Коли в мене починається напад, я зовсім не можу рухатись. Біль пекельний, мій любий друже, просто пекельний. Але я тримаюся страшенно мужньо, скажи їм, Вінні!

— Так, Венслідейле, — сказала Вініфред. — Надзвичайно мужньо.

— Спробуй попрасувати собі спину гарячою праскою — кажуть, це допомагає від радикуліту, — порекомендувала Пенелопа.

— Ой, вони вміють розмовляти! — перелякано вигукнув Венслідейл і відскочив до дверей. — Хто це такі, Папуго?

— Це діти, — відповів той.

— Вони кусаються? — кволим голосом спитав Венслідейл. — Якщо кусаються, то тримай їх на ланцюзі. Ніколи не знаєш, чим можна заразитися, якщо хтось такий тебе вкусить.

— Не мели дурниць, — сказав Папуга. — Вони хочуть нам допомогти. Але ви теж повинні нам допомогти, бо інакше ми василісків не здолаємо.

— Мій любий друже, думками і душею я завжди з тобою, — промовив герцог. — Хоча якби не той жахливий радикуліт, я негайно виступив би на чолі мого хороброго війська, правда ж, Вінні?

— Так, Венслідейле, — повторила Вініфред, — хороброго.

— Ну, досить уже цих нісенітниць про радикуліт, — не стерпів Папуга. — Я хочу знати, що тобі відомо про руту.

— Про руту? — повторив Венслідейл. — Ти сказав «рута»? Яка рута?

— Це рослина, яка, кажуть, позитивно впливає на горностаїв, — пояснив Папуга. — Вона додає їм, тобто вам, снаги і відваги.

— Хи-хи-хи, — засміявся Венслідейл, дістав із кишеньки хустинку та почав нею обвіювати собі обличчя. — Ти завжди такий кумедний, Папуго,