Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

В без двадцяти сьомій я стояла біля входу у філармонію, притискаючи до грудей маленьку сумочку. Національна філармонія України здавалася величною, ніби вирваною з іншої епохи. Високі арочні вікна відбивали вечірнє небо, а старовинні колони виблискували під жовтими ліхтарями. Повітря було прохолодним, пахло мокрим асфальтом і осіннім листям. Люди підходили невеликими групами — жінки в елегантних пальтах, чоловіки у костюмах, хтось тихо перемовлявся французькою чи англійською. 
Я почула його кроки, перш ніж побачила. Арсен зупинився поруч — високий, у чорному пальті, з піднятим коміром. Від нього пахло дорогим парфумом і свіжим тютюном. Він оглянув мене з голови до ніг — поглядом, у якому не було ні зверхності, ні хтивості. 
— Гарно виглядаєш, Карино, — тихо сказав він. 
Я хотіла пробурмотіти щось у відповідь, але слова застрягли. Здавалося, це не той чоловік, який кілька днів тому зім'яв мене на своєму столі. Він простягнув руку. 
— Пішли. 
Я поклала свою долоню на його долоню, холодну і впевнену. Ми зайшли всередину. У фойє пахло кавою та парфумами. Дзеркала відбивали м'яке світло люстр, а дерев'яні сходи скрипіли під ногами. 
— Я не знала, що ти любиш таке, — зізналася я, намагаючись говорити легко. 
Арсен усміхнувся краєчком губ. 
— Колись любив. Давно. 
Я помітила, як вогні відбиваються у його очах, і раптом зрозуміла — він тут не для того, щоб мене принизити чи змусити відчувати себе ніяково. Тут було щось інше. 
— То чому перестав? 

Він не відповів. Лише повів мене до гардеробу, зняв з моїх плечей пальто, ніби справжній джентльмен. Його пальці ледь торкнулися моєї шиї — і від цього дотику все всередині затремтіло. Потім ми піднялися до залу, і я зловила себе на думці, що почуваюся поряд із ним якось... захищено. 

Музика почалася через кілька хвилин — Моцарт, дивовижно ніжний, майже невагомий. Я дивилася на сцену, але кожною клітиною відчувала його присутність поруч. Він сидів рівно, руки складені на колінах, погляд спрямований кудись далеко, ніби ця музика відносила його в минуле, якого я не знала. 
В якийсь момент Арсен нахилився ближче, і його гарячий шепіт торкнувся мого вуха. 
— Боїшся мене, Карино? 
Я здригнулася. 
— Так. 
Його губи ледь торкнулися моєї скроні. 
— І правильно робиш.
Але в його голосі не було тієї жорсткості, яка змушувала мене соромитися. Вперше мені здалося, що він ховає щось більше за грубістю. Щось, чого не хотів показувати іншим. 
Музика лилася, ніби розмиваючи межі між нами. 
Я навіть не помітила, як почала дихати в такт з ним. 
Між нами нависла тиша, тільки музика ніжно заповнювала простір. Арсен нахилився ближче, його голос звучав тихо, ніби боявся зламати цей крихкий момент. 
— Моцарта часто називають музикою для душі. Кажуть, вона лікує... — він на мить замовк, ніби підбирав слова. — Впорядковує хаос у голові. Навіть дослідження є, що вона знижує тривожність. 
Я здивовано подивилася на нього. 
— Ти серйозно в це віриш? 
Арсен посміхнувся куточками губ. 
— Колись вірив. Моя мати грала мені, коли я був дитиною. Вона казала, що музика може заспокоїти навіть найтемніші думки. — його голос був такий спокійний, майже теплий. Я не знала цього чоловіка — не того, хто стискав мене на своєму столі, а цього... інтелігентного, відстороненого, з тінню втоми в очах. 
— І допомагало? 
Він задумався, втупившись у сцену, де струни скрипок тремтіли, ніби говорили щось своє. 
— Іноді. Хоча, мабуть, треба було слухати частіше. 
Я усміхнулася куточками губ, хоча на душі було дивно важко. 
— Може, ще не пізно? 
Його погляд ковзнув по мені — довгий, пронизливий. 
— Може. 
На кілька хвилин ми замовкли. Я слухала музику і відчувала, як напруга, що була між нами всі ці дні, повільно танула. 
— А ти? — раптом спитав Арсен. — Що тобі допомагає? 
Я знітилася від несподіваного питання. 
— Не знаю... Мабуть, нічого. 
Він ледь помітно кивнув, ніби зрозумів усе без слів. 
— Значить, тобі потрібна музика. 
Я посміхнулася. 
— А ти — лікар душ? 
Арсен відвів погляд, ніби ця фраза зачепила щось у ньому. 
— Ні. Просто знаю, як воно — коли нічого не допомагає. 
Ми знову замовкли, слухаючи Моцарта. І в цій тиші мені раптом стало трохи легше. 
Вперше я побачила Арсена не як начальника чи хижака, а як людину. 

Коли концерт закінчився, ми вийшли з філармонії у вечірній Київ. Ніч була тепла, повітря пахло мокрим асфальтом після недавнього дощу. Вогні ліхтарів тремтіли у калюжах, а десь далеко лунав приглушений шум міста. Арсен мовчки відчинив переді мною дверцята авто, і я сіла, відчуваючи, як напруга дня поступово розчиняється у цій тихій атмосфері. 
У салоні грала тиха інструментальна музика — ніжне піаніно, яке ледве торкалося моїх втомлених думок. Арсен завів машину, і ми поїхали, ковзаючи нічними вулицями. 
— Це хто? — я кивнула на динаміки, хоча мені було трохи соромно своєї необізнаності. 
— Ерік Саті, — спокійно відповів Арсен, не відриваючи погляду від дороги. — Його музику називають “музикою меблів”. Вона ніби існує десь на тлі, але якщо вслухатись — може затягнути глибоко всередину. 
Я прислухалась, і справді — ця мелодія ніби текла десь поза думками, огортала теплом, не змушуючи ні про що думати. 
— Гарно... — прошепотіла я, не помітивши, як сама розслабилась у сидінні. — Ніколи не цікавилась класикою. 
Арсен ледь помітно усміхнувся куточками губ. 
— Не ти перша. Просто людям здається, що це щось занадто складне. А насправді класика — як дощ. Вона падає собі й падає, а ти або відчуваєш її, або ні. 
Я глянула на нього в профіль. Його обличчя у м’якому світлі вуличних ліхтарів здавалося спокійним, майже відстороненим. Я не впізнавала цього Арсена. В ньому не було тієї звіриної напруги, що так лякала і притягувала водночас. 
— А що ще корисно слухати? — спитала я тихо, ніби боялась зруйнувати цей незвичайний вечір. 
Він на мить замислився. 
— Дебюссі. Його “Місячне сяйво” — як подих нічного вітру. Шопен — якщо хочеш відчути самотність, але не боятися її. Бах — коли потрібно навести порядок у голові. 
Я слухала його голос, і здавалося, що музика стала частиною цих слів — тиха, глибока, невидима нитка, яка зв’язувала нас у цій темній машині, що ковзала крізь ніч. 
— У тебе наче ціла аптечка для душі... — усміхнулась я. 
Арсен кинув на мене швидкий погляд — не холодний, не хижий, а майже теплий. 
— Просто я знаю, як це — коли всередині порожньо. 
Від цих слів у грудях щось стиснулось. Я відвела погляд у вікно, спостерігаючи, як повільно пропливають дерева у світлі ліхтарів. 
— Може, і мені спробувати? — прошепотіла я більше собі, ніж йому. 
— Спробуй, — тихо відповів він. — Може, тобі стане трохи легше. 
Я не знала, що саме зараз відбувається між нами. Все ще пам’ятала його грубість, ту дикість, яка здавалася мені водночас огидною і магнітною. Але цього вечора він ніби показував іншу частину себе — ту, що ховалась під бронею. І мені чомусь було затишно у цій тиші, що заповнювала простір між нашими словами. 

Коли машина зупинилась біля мого будинку, я не хотіла виходити. Хотілося ще трохи посидіти в цій музиці, в цьому дивному затишку, який ми створили удвох. 
— Дякую... — сказала я, нарешті відстібуючи ремінь. 
Двері зачинились за мною, і я пішла до під’їзду, відчуваючи на собі його погляд. 
Вночі, коли я лежала у ліжку, у навушниках тихо лилася музика Саті. І вперше за довгий час у моїй голові була тиша.