Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

— Я маю перепросити ще через те, що можливо винен у вашому стані, леді Браер. Сподіваюся, що ви зрозумієте мене та мій вчинок. Однак, інакше я не міг дати вам зрозуміти, причину мого попередження. Якщо ви в змозі якось вплинути на це, багато людей буде вам вдячно.

— Я нічого не розумію, — пробурмотів брат. — Що зробив граф?

— Метелики, — видихнула я, намагаючись зібрати думки в купу. — Вони були у кімнаті з квітами. Червоними квітами. Листя велике, продовгувате, з шипами. Метелики можуть переносити пилок квітів. Моя сукня вся була в тому пилку. А потім мені стало погано, розумієш?

— Ні, — чесно промовив він. — Хочеш сказати, що граф показав тобі рослину, яку вирощує наш батько?

— Так! — я аж підстрибнула. — Не знаю, звідки вона в нього. Але це точно вона!

— Якщо тобі стало погано, — задумливо пробурмотів він. — То вона отруйна.

— Багато рослин отруйні. Та інколи отруту можна перетворити на ліки. Тут щось інше. Бо це не єдина отруйна рослина, яку вирощує рід Браер. 

— І що нового ми сьогодні дізналися? — скинув брови брат. 

Його питання поставило мене в глухий кут. Тому що відповіддю було «нічого». І зробити ми з усім цим могли «нічого». Моя радість була неправильною. Я хоч і розгадала маленьку загадку, до великої таємниці було ще йти і йти.

— Вертайся у ліжко, — зітхнув Гідеон. — Подумаємо про це згодом. А я спробую дістатися до паперів батька. Може у них знайдемо щось нове.

Я невдоволено поглянула у бік рослин, які досі залишалися загадкою. І покрокувала до ліжка. Забрала з підвіконня конверт і забралася під ковдру.

— Джо має рацію. Тобі треба відпочити та набратися сил. Наступний захід за кілька днів.

— Подумай з приводу мого посагу, — нагадала я, не бажаючи зараз думати про свята. — І якщо щось знайдеш у паперах батька…

— То розповім тобі, — підхопив Гідеон. — Не сумнівайся. 

Він залишив мене саму у досить дивному стані. Здавалося, що я наблизилася до відповідей. Та тільки питань стало ще більше.

Трясця!

Зітхнувши, я розірвала конверт, навіть не прочитавши прізвище. Розкрила лист і здивовано подивилася на предмет, який випав з конверта на ковдру.

Це був крихітний золотий медальйон у формі серця. З випуклим гравіюванням ще одного серця. Створене тонкою рукою майстра, воно наче було зіткано з маленьких паростків та тонких гілочок з листям.

Насупившись, я звернулася за поясненнями до листа, яке можна було назвати короткою запискою.

«Ви відмовилися від мого серця, Емілі, тому я вимушений подарувати вам інше. Це серце ви не зможете розбити та зможете показати всьому світу, не боячись осуду чи заздрощів суспільства. Це серце не змушує вас робити кроки, які вам не до душі. Прийміть цей подарунок від мене, як від доброго друга.
З думками про вас,
Доріан».

 Я застигла, не в змозі навіть вдихнути. 

Кронпринц здавався мені менш романтичним та не здатним на ті почуття, які вклав у свій лист. Чи це його нова спроба пожартувати наді мною?

Я перевела погляд на кулон, який тримала в руці. 

Красивий, витончений, елегантний та… простий. Він не кричав про свою ціну, не блищав всіма доступними дорогоцінними мінералами. Не привертав зайвої уваги. 

— Дякую, Доріане, — пробурмотіла я, поклавши кулон на тумбу біля ліжка.

Чесно кажучи, я не знала, як ставитися до листа та подарунка кронпринца. Я не вірила в те, що змогла розбити йому серце. Наші розмови були більш схожі на якусь гру, ніж на щось справжнє. Тож і до цього подарунку я вирішила ставитися як до гри. Варто буде обміркувати тільки свій наступний крок до нашої зустрічі на заході за кілька днів.

Я чомусь була впевнена, що принц не пропустить захід, який проводитиме герцог Ардаштійський.

З цими думками я опустилася на подушку і непомітно для себе задрімала.

Поштовх був таким сильним, що я здригнулася та розплющила очі. Втупилася в темряву кімнати, не розуміючи, де я знаходжуся. В перші миті я гадала, що знову почула те, як робітники ламають стіни маєтку. Однак за вікном вже панувала ніч.

Новий поштовх мене просто підкинув на ліжку. Я сіла і потерла кулаками очі. 

Якесь дивне відчуття охопило мене. Таке тепле. Таке… знайоме.

Поштовх!

І тільки цього разу я зрозуміла, що стіни маєтку навіть не поворухнулися. Це я. Це мене щось штовхало зсередини. Щось змушувало встати з ліжка. Вийти в коридор.

Я послідувала за цим відчуттям, краєм свідомості зрозумівши те знайоме відчуття — саме так я вперше відчула магію в собі. Тоді я ще не знала, що за мить штора у вітальні сполохне після моєї сварки з Ребекою. 

Ноги несли мене вперед коридорами, сходами.

В себе я прийшла вже у винному льоху. Босі п’яти холодив камінь, ніс чесався від пилу. А за стіною, яка раніше була у східній частині льоху, виднівся темний коридор.

Новий поштовх змусив мене здригнутися і піти далі — у невідомість, яку відкрили робітники. Йшла я навпомацки, не бачила перед собою нічого, окрім пітьми.