Богуміл Грабал - Вар'яти: Вибрана проза

— Майхере, але я ся настрашив, як швабський рекрут, — бригадир обмацав собі голову.

— То тобі лише так здалося, шкода, що не маю люстерка! Гансі, рушся і скоч-но мені по крапелинку води, — звелів Майхер і подав Єнді слоїчок від муштарди, наступаючи йому водночас на ногу. — Підголимо бачки, — додав стиха.

Коли Єнда вернувся, Майхер зволожив пальця і провів ним за вухами бригадира.

— Фрайда… фрайда! — тягнув далі. — Мені теж колись була в голові сама фрайда! Ми не були ліпшими… Але чого ти ся крутиш, як миш на веретені? Ще би-м ті вухо втяв!

— Курва мать, Майхере, чи ти мені ті бачки вже не зістриг до решти?

— Нє, тільки трохи, будеш схожий на нотаря… І підголимо ще потилицю! — сказав Майхер та, обернувшись, навмисне спіткнувся і облив Єнду. — Не можеш, ти, курдуплю, всістися де інде?

— Та нічого, нічого ся не стало, — перепрошував Єнда, зазираючи крізь відчинену чотириметрову браму ливарні на зорі.

— Ну добре, добре, забудем про це… Мастимо кремом, чи тільки скропити? Скропити, добре. А колись я мав за шефа такого собі пана Шернера. Той возив зі собою папери з моргу, бо пан Шернер переглядав картонки, на яких писалося, як ся хто з небіжчиків називає, аби ся не помішало. Бо то, знаєте, в моргу так само, як в пологовім, діти теж мають на руках картки, аби їх не поміняли… Ну, та й пан Шернер брав ті картки, звіряв їхні імена за своїми списками і викреслював. А шофер каже: «Пане Шернер, там ще один на секційному столі». І пан Шернер бере карточку, причеплену ниткою до великого пальця… А тут той небіжчик раптом сідає, салютує і знову лягає. А пан Шернер, який за своє життя викреслив уже десятки тисяч небіжчиків, підскочив, як пружина. Розтоптав віко труни, мене перекинув і допіру, як уже був далеко, то ся озирнув… А шофер розреготався і каже: «Пане Шернер, дивіться!». І смик за шнурки, а небіжчик знову сів і засалютував.

По тих словах крутнув перед очима бригадира пляшечкою з одеколоном і похвалився:

— Цю флящинку маю ще від Прохазки. Prague. — Після чого чемно спитав: — Проділ робити а ля Дуґлас Фербенкс?

— Ая, Фербенкс, — кивнув бригадир.

Майхер відв’язав фартух і все, що на нім було, стріпнув Єнді в очі.

— Та не шарпайся так, нічого ся не стало, — сміявся Майхер. — Це дурничка. Один тільки мус не дурничка.

— Мус? Який мус? — не второпав Єнда, протираючи очі.

— Не знаєш? Мус — там, де рус, а у нас не мус. В Страшницях у крематорії мав я кумпля, дуже ми ся любили, називався Ольда Тума. Раз ’му ся захорувало, мені теж. А як уже я видужав, подався до крематорію, спускаюся вниз і чую через стелю, як співає хор. А там внизу — труна. Кажу майстрові, як ся маєте, пане майстре, а де є Ольда Тума? Майстер поволі спустив труну полозами у піч, кивнув у її бік і сказав: «Ольда Тума вже нинька отам!» Отакі-то справиська. Але навіщо? Не треба! — шепнув Майхер, чуючи, як бригадир запихає йому до кишені дрібні.

Потім склав до течки машинку, фартух і ножиці, витяг кусень хліба, течку повісив на дроті, а сам подався на канал.

— Ну, хлопаки, — скомандував бригадир. — Маємо наготувати канал для литва. Але спочатку треба поприбирати, — доказав на сталеві хляпки, що позастигали неоковирними брилами.

Єнда взяв кирки і лопати. Заки взялися до праці, зачекали хвилю, притиснувшись до стіни каналу, бо якраз над ними кран перевозив повну тацю з жужелем. А над тим жужелем, наче полярна зоря, світив шлак, насичений фосфором і отруйними випарами.

Бригадир сплюнув у долоні і:

— Гансі, а як там у тебе з танцями?

— Ге, треба було мене видіти! Під «Голубою Зіркою» витинав я з одною панюською такі фігури, що то ся мені сильно вподобало. Та так, що пішов-єм за нею аж до туалету. Правда, її фіпштикові це не дуже сподобалося і врізав мені по писку.

— Які то люди тепер нервові, нє? — похитав головою бригадир.

— І то ще як! — підхопив тему Єнда. — Страшне! Був я раз у Празі, купив собі грамофонні платівки з гуртом пана Кучери, а потім подався на танцюльки. Хлопаки файно грали, я си видивив файну дівку, підходжу, кланяюсь і кажу, можна вас запросити? А тому, котрий з нею був, кажу, як ся належить, старий, можна? А він на мене з вотакою мордою, ану відвали! А я — старий, можна? А він знову, відвали мені зараз! Я вклонився дівчині і кажу: прошу панянки мене пробачити, але я є змушений вашому колесьові дати в писок! Вийшли ми на коридор і він як мене пердикнув, то я лиш кавкнув, а тоді мене така нагла кров залляла, що якби я зувидів тої хвилини гурт пана Кучери, то би-м весь той гурт розсипав на дрібний мачок. Ну, але то був бицюра, приклався до мене як ся належить, що там говорити, — тішився Єнда, потім відклав лопату, витер піт і показав: — М’язиська мав отакі-во!

— Що, які м’язи? — спитав Майхер.

— О, такі, — показав захоплено Єнда. — І то ся притрафило мені. Теперечка я там заходжу на танці, то відразу для мене грають марша, а найліпший перкусист Ярда Вотава з такою втіхою валить у бубни, що іно палички в повітрі пурхають.

А над ними майстер на всю горлянку:

— Чому не додали сирівцю до виплаву?

— Бо не було!

Майстер погрозив п’ястуком:

— Та ви, курва мама ваша була, шось би мусили там додати, чи нє?

Єнда припинив роботу і витріщив стривожені очі, йому завше здавалося, що коли кричать, то це він чимось завинив.

— Е, не слухай його, — сказав тихо Майхер, — ліпше котнися за обручами, вивеземо краном ті шмарклі, — кивнув на сталеві хляпки.

— Та чи я знаю, де ті обручі шукати, пане Майхер? Може би-сьте самі перейшлися?

— Що? Як я називаюся? — спитав Майхер грізно.

— Пан Шімунек… пане Шімунек…

— От! І пам’ятай мені! Вичисть тутки все, а я піду за обручами.

— А я скочу за пивом і зараз вернуся, — сказав бригадир, хапаючися за драбину.

За мент уже нею піднімався, Майхер за ним. Єнда послужливо ту драбину притримував, а Майхер, помітивши це, витер