Джоджо Мойєс - Після тебе

Я просто чекала, правда. Але коли ти піднялася на дах і почала вештатися по парапету, я раптом подумала, що налякаю тебе, якщо щось скажу.

— Таки налякала.

— Ага. Але я не хотіла. Я взагалі думала, що вбила тебе. — Вона нервово розсміялася.

Ми з хвилину сиділи в тиші.

— Усі думають, що я стрибнула.

Вона глянула на мене.

— Правда?

— Ага.

Якусь мить вона обдумувала це.

— Це через те, що сталося з татом?

— Так.

— Ти сумуєш за ним?

— Щодня.

Вона замовкла. Зрештою сказала:

— Коли в тебе наступний вихідний?

— У неділю, а що? — Я поринула кудись у свої думки.

— Може, поїдемо у твоє містечко?

— Ти хочеш поїхати у Стортфолд?

— Я хочу побачити, де він жив.

8

Я не стала казати татові, що ми приїдемо. Я взагалі не могла придумати, як казати такі речі. Ми припаркувалися коло нашого будинку, і я з хвилину думала над тим, як разюче будиночок батьків відрізняється від того, де мешкала вона.

Коли я сказала, що мама обов’язково вмовить нас залишитися на обід, Лілі вирішила купити квітів. Я була запропонувала купили гвоздики на заправці, та вона розлютилася — хоч навіть і не знала людину, якій хотіла купити квіти. Мені довелося везти її в супермаркет на іншому кінці міста, де вона обрала величезний букет фрезій, півоній та жовтцю. Заплатила за нього, звісно ж, я.

— Посидь тут хвилинку, — сказала я, вилазячи з машини. — Я їх попереджу, перш ніж ти зайдеш.

— Але…

— Просто роби, як я кажу. Їм потрібно трохи часу підготуватися.

Я пройшла стежкою через маленький сад та постукала у двері. Чути було, як у вітальні працює телевізор. Я уявила, як на дивані сидить дідусь, дивиться перегони та беззвучно ворушить губами в такт тупоту копит. Я згадала ті місяці, що я не приїздила сюди, бо думала, що мені тут більше не раді. Згадала, як забороняла собі згадувати цю стежку, мамині обійми, що пахнуть кондиціонером для білизни, і татів сміх.

Тато відчинив двері, і його брови злетіли вгору від подиву.

— Лу! Ми на тебе не чекали! Чи чекали!.. — Він ступив іще крок та обійняв мене.

Як же добре знов бути в родині!

— Привіт, тату.

Він чекав на порозі, притримуючи двері однією рукою. З коридору пахло смаженим курчам.

— Ти, може, зайдеш, чи влаштуємо пікнік у дверях?

— Я спершу маю щось сказати.

— Ти втратила роботу.

— Ні, я не втра…

— Ти зробила ще одне татуювання?

— Звідки ти знаєш про татуювання?

— Та я ж твій батько. Я знаю все, що ви тут разом із сестрою витворяєте з трьох років. — Він нахилився ближче до мене. — Твоя мати ніколи б мені не дозволила нічого набити.

— Ні, тату, я не зробила татуювання. — Я глибоко вдихнула. — Я… у мене дочка Вілла.

Тато закляк. За його спиною з’явилась мама у фартуху.

— Лу! — Вона побачила обличчя батька. — Що? Що таке?

— Вона каже, що в неї дочка Вілла.

— Що Вілла? — пискнула мама.

Тато весь побілів, намацав за спиною батарею та сперся на неї.

— Що? — Я розхвилювалася. — Що таке?

— Ти… ти ж не кажеш, що ти… ти виносила… ти…

Я ляснула рукою по обличчю.

— Та вона в машині. Їй шістнадцять років.

— О, дякувати Богові! Джозі, дякувати Богові! Вони… чого тільки не роблять зараз… ох… — Він заспокоївся. — Так що, дочка Вілла? Ти не казала, що в нього…

— Я й не знала. Ніхто не знав.

Мама визирала з-за татового плеча, роздивляючись машину, де Лілі намагалася вдавати, ніби не знає, про що тут іде мова.

— Ну то гукай її, — сказала мама, тримаючись за шию. — У нас тут чимале курча — на всіх вистачить, якщо я додам ще кілька картоплин. — Вона труснула головою. — Дочка Вілла. Господи, Лу. Ти, мабуть, ніколи не перестанеш нас дивувати.

Вона помахала рукою Лілі, а та непевно помахала у відповідь.

— Заходь, сонечко!

Тато підвів руку, вітаючись, і тихенько пробурмотів мені:

— А містер Трейнор знає?

— Ще ні.

Тато потер собі десь на грудях.

— Це все, що ти хочеш сказати?

— Наприклад?

— Ну не знаю. Може, є ще щось? Крім того, що ти стрибаєш із дахів та приводиш додому давно загублених дітей. Може, ти збираєшся втекти з цирком чи всиновити дитину з Казахстану?

— Обіцяю нічого цього не робити. Поки що принаймні.

— Ну, дякувати Богові. Котра там уже година? Думаю, мені час чогось випити.

— Лілі, а де ти вчишся?

— У Шропширі, у маленькому пансіоні. Про нього мало хто чув — там майже самі лише багаті ідіоти та далекі родичі короля Молдови.

Ми всі зібралися в тісне коло за обіднім столом. І всі шестеро сподівалися, що нікому раптом не знадобиться в туалет, бо тоді б довелося всім уставати й відсувати стіл на шість дюймів у бік дивана.

— О, пансіон? Буфети, нічні вечірки та всяке таке? Це точно весело.

— Та не дуже. Буфет минулого року закрили, бо через нескінченні «Снікерси» у багатьох дівчат почалися проблеми з травленням.

— Мати Лілі живе в Сент-Джонс-Вуд, — сказала я. — Лілі мешкає в мене — поки не познайомиться з іншою лінією своєї родини.

— Трейнори живуть тут уже багато поколінь, — сказала мама.

— Правда? Ви з ними знайомі?

Мама завмерла.

— Ну, не те щоб дуже…

— А який у них будинок?

Мамине обличчя скам’яніло.

— Про таке краще питати в Лу — це вона провела там… багато часу.

Лілі чекала.

Тато втрутився:

— Я працюю з містером Трейнором — він зараз завідує власністю.

— Дідусь! — раптом вигукнув мій дідусь та засміявся.

Лілі глянула на нього, а потім знову на мене. Я усміхнулася, хоча мені й досі ставало недобре, коли я чула ім’я містера Трейнора.

— Саме так, тату, — сказала мама. — Він буде Лілі дідусем — просто як ти. Хто хоче ще картоплі?

— Дідусь, — повторила Лілі, явно задоволена цим.

— Ми… ми зателефонуємо їм і скажемо, — пояснила я. — А якщо хочеш, то