Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 8.2

Широкі тераси палацу – чудове місце для прогулянок і саме так і використовуються. Влітку. Тепер же вийти на них - ризик. Нічний мороз скував вчорашній дощ і тераси з відполірованого каменю перетворилися на ковзанку. Однак, багато хто з придворних стоїть біля широких вікон палацу і жваво щось обговорює.

Підходжу ближче і бачу причину пожвавлення: гнучка постать у пурпуровому прямує до краю тераси, ковзаючи, балансуючи, проте тримаючись на ногах. Вітер розвиває мідні коси, плаття обліплює ноги, але тонка фігурка, не зважаючи ні на що, вперто прямує до своєї мети. Мета – мармуровий вазон на краю тераси. Відчайдушна дівчина хапається за нього, якийсь час копирсається і підіймає вгору вічнозелений пагін, що вочевидь зірвала. Глядачі за склом підтримують її криком і оплесками. Коли вона обертається в мою сторону і прямує назад, я впізнаю Іргіс Ліат. Вона завжди вміла вражати, але що коїть тепер?

- Парі, - пояснює мені хтось з придворних, що стоїть поряд. – Вона посперечалася, що ні разу не впаде.

- На що?

- На поцілунок. З лордом Коєном .

Це звучить дико. Іргіс ніколи не робила таких дурниць – з її вродою лорд Коєн мав би зараз бути на терасі, а не навпаки.

Підхожу ближче. Іргіс дісталася до виходу на терасу ні разу не впавши, і тепер стоїть у колі захоплених шанувальників, приймаючи вітання. Щоки розчервонілися, очі палають, переможна усмішка на вустах.

Лорд Коєн, що стоїть навпроти, схиляє голову і вголос визнає свою поразку. Іргіс велично підходить до нього.

- Отже, лорде Коєн, ви визнаєте перед усіма цими достойними людьми мою перемогу? – питає дзвінким голосом.

- І готовий розплатитися, як тільки ви цього вимагатимете, - у голосі програвшого лорда чується легка поблажливість.

- Я вимагаю негайно!

- До ваших послуг, - Коєн схиляється над дівчиною.

- О, ні-ні-ні! – витягує перед собою руку Іргіс. –Не поспішайте. Ваш поцілунок – мій, і лиш мені вирішувати, що з ним робити.

- Тобто? – в голосі програвшого розгубленість. Придворні в передчутті замовкають.

- Я бажаю, щоб ви подарували поцілунок лорду Вонгу. Старшому.

Довкола регіт. Мої губи роз’їзжаються у посмішці : Іргіс вірна собі – весь час по лезу і жодного разу не зірветься. Бідний лорд Коєн – жарт доволі злий.

Ловлю найближчого лакея і прошу принести мені бокал глітвейну. Все ж вітер досить холодний –Іргіс треба зігрітися. А мені – привід підійти.

Вона піднімає на мене очі з непомірним здивуванням.

- Мірган?! Хіба ти не загинув? – голос звучить здивовано. Вона бере бокал,  випиває його залпом і віддає мені назад.

- Може, принести тобі одяг?

- О, не варто… Помста гріє краще.

- Що зробив тобі лорд Коєн?

- Абсолютно нічого. Що ж, дякую за турботу, - дещо зневажливо кривить губи і стрімко йде у натовп.

 

- Вітаю, - чую за спиною голос Гавейна. – Ти вже стрибнув у свою прірву?

Обертаюсь і стискаю простягнуту руку. Ми не бачились після дороги, але він пірнув у світське життя мало не з підніжки карети. І зараз в курсі всього, що відбувається.

- Насправді лорд Коєн пройшовся щодо поведінки Іргіс відносно Седріка. І не те щоб він неправий, але він недооцінив противника.

- Ти на його боці?

- Я б ніколи не сказав такого леді. Це неввічливо, а стосовно Іргіс ще й небезпечно.

- Так, вона неймовірна…-  я завжди нею захоплювався. Інша жінка, спробуй вона так поводитися, вже б безліч раз опинилась у двозначних та принизливих ситуаціях. Але Іргіс, здається, прораховує своїх противників на десять кроків наперед.

Ми розвертаємось і дивимось на Коєна і Вонга в дальньому кінці залу. Останній, здається, ось-ось кине виклик давньому супернику.

      - Ти знаєш, що у Вонгів і Ліатів спір за межові землі? – незворушно говорить Гавейн. – Цікаво, правда? Де закінчується уражене самолюбство і починається холодний розрахунок.

- Ти не демонізуєш її? - всміхаюсь недовірливо.

- Це ти ідеалізуєш. За ці три роки чарівна дівчина з амбіціями стала однією з найнебезпечніших хижачок. Мені моторошно на неї часом дивитись. І мене лякає не стільки її розум, скільки відсутність у неї будь-яких людських почуттів.

Все в мені опирається такій характеристиці коханої дівчини. Втім, слова якими вона мене зустріла, дійсно виморожують. Ми раніше проводили поруч багато часу і навіть не відповідаючи мені взаємністю, вона все-таки могла б проявити хоч дрібку уваги.

До мене підходять старі знайомі, мої і батька. З усіма я перекидаюсь парою слів, але друзів, крім Гавейна, тут не зустрічаю. Всі вони мої однолітки і зайняті королівськими дорученнями. Король Вортимер віддає перевагу молоді. Своїх ровесників вволіє тримати в Раді. Самого його у відкритій частині палацу також немає. Мабуть, займається справами – світське життя останнім часом мало його приваблює. Цю частину обов'язків він з задоволенням делегує Седріку.

Похмура погода ззовні цілком відповідає моєму настрою і я роздумую, чи не піти звідси. Тільки от куди? До сестри повертатися не хочеться, до таверни з палацу – якось безглуздо. Вирішую відвідати казарми. Можливо, дізнаюся щось про своїх людей – адже хтось мав командувати ними, коли я зник. Сподіваюсь, мої хлопці вціліли хоч якоюсь мірою. Всі вони – мешканці моїх володінь, і я почуваюся зобов'язаним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍