Івлін Во - Жменя праху

де лисячу нору розкопали в рівчаку на узліссі, лисиця тоді трохи не втекла, а потім вернемось і поп’ємо чаю в дитячій кімнаті, а я наставлю грамофончик, що дядько Реджі подарував на різдво — він грає «Як тато нам клеїв шпалери», ви ж знаєте цю пісню? Бен її вміє співати, а я вам тоді свої книжки покажу і свою картину — бій під Марстон-Муром.

— Так, веселенький день. А ти не подумав, що мені треба трохи побути з твоїм татом, з мамою і з леді Кокперс?

— Ет, нащо вони вам... Та й ніякого хвоста в леді Кокперс нема, то все брехня. Ну побудьте сьогодні зі мною, чуєте?

— Гаразд, побачимо.

— Вона пішла з ним до церкви. Добра ознака, правда?

— Та ні, не дуже, Поллі. Він воліє ходити туди сам або зі мною. Він потім любить погомоніти з селянами.

— Вона йому не заважатиме.

— Боюся, що ти мого старигана не розумієш. У нього натура куди складніша, ніж здається зразу.

— З вашої проповіді, велебний отче, я бачу, що ви знаєте Схід.

— Атож, я там майже весь вік прожив.

— Схід сповнений якогось таємничого чару, правда?.

— Ходімо вже! — Джон смикнув її за пальто.— Я ще покажу вам Грома.

І Тоні вернувся з бутоньєрками сам.

Після обіду Бренда запропонувала:

— Може, ти покажеш Дженні дім?

— Так, будь ласка, покажіть!

Коли вони дійшли до малої вітальні, Тоні сказав:

— Бренда її переробляє.

У кімнаті лежали дошки, купи позбиваного тиньку, стояли драбини.

— Ох, Тедді, це ж неподобство. Я страшенно не люблю, коли щось старовинне ламають.

— Та ми цією кімнатою користуємося мало.

— Ну то й що...— Вона поштурхала ногою шматки тиньку з геральдичними лілеями та потьмянілою позолотою, уламки припорошеного різьблення, що вкривали підлогу.— Знаєте, ми з Брендою такі добрі друзі. Я б не хотіла щось негарне про неї сказати... та я, відколи приїхала сюди, весь час думаю: чи вона розуміє, який гарний цей дім і як багато він важить для вас.

— Розкажіть мені ще щось про ваші колишні знегоди,— попросив Тоні, ведучи її назад до великої зали.

— Ви соромитесь говорити про себе, правда, Тедді? Недобре так гнітити все в собі. Я теж була дуже нещаслива.

Тоні розпачливо озирався круг себе — чи не порятує його хтось. І рятунок з’явився.

— А, ось де ви,— промовив упевнений дитячий голос.— Ходімо. Я вас поведу в ліс. Тільки швидше, а то скоро смеркне.

— Ой, Джонні-пупсику, а дуже треба йти? Адже я розмовляю з татом.

— Ходімо. Я вже домовився. А потім вам дозволять напитись чаю нагорі у мене.

Тоні забився в бібліотеку: там було стерпно, бо робітники того дня не працювали. Через дві години Бренда наткнулась там на нього.

— Тоні! Ти сам тут? А ми думали, ти з Дженні. Де ти її подів?

— Джон забрав її від мене... саме вчасно, бо ще хвилина, і я б наговорив їй грубощів.

— Ой... а ми з Поллі сидимо вдвох у, кімнаті для курців. Приходь пити чай. У тебе якийсь чудний вигляд... Ти спав?

— Видно, доведеться поставити на цьому хрест.

— А твій стариган, власне, чого сподівається? Він теж не золотий.

— Може, щось би й, вийшло, якби вона не сплутала його ім’я.

— В кожному разі, це розв’язує тобі руки. Ти зробила все, що могла, на догоду стариганові, не кожна жінка взяла б на себе таку мороку.

— Твоя правда,— мовила Бренда.

IV 

Збігло ще п’ять днів, і Бренда знов приїхала до Геттона.

— В наступну суботу мене не буде,— сказала вона.— Поїду до Вероніки.

— А мене запросили?

— Авжеж, та я відмовилася за тебе. Ти ж так не любиш їздити в гості.

— А я б охоче поїхав.

— Любий, шкода, що я не знала. Вероніка була б дуже рада... але боюся, тепер уже запізно. В неї такий малесенький будиночок... Сказати правду, мені здавалось, що вона тобі не дуже подобається.

— Як болячка.

— То чого ж ти...

— Дарма. Ти, мабуть, поїдеш у понеділок до Лондона? Ти ж пам’ятаєш, у нас у середу мисливський збір?

— На моріжку?

— Так, серденько, як щороку, ти ж знаєш.

— Та вже ж.

— А ти не могла б лишитися до середи?

— Ні, любий. Розумієш, якщо я пропущу одну лекцію, то вже не втямлю наступної. До того ж мені не дуже кортить милуватися хортами.

— Бен питав, чи пустимо ми Джона.

— Ні, він іще занадто малий.

— Та не на полювання. Я гадаю, він міг би поїхати на своєму поні на збір і подивитись, як виженуть першого звіра. То була б така радість для дитини.

— А це безпечно?

— Цілком.

— Серденятко моє! Який жаль, що я не побачу його.

— А ти нікуди не їдь.

— Ні, ні, не можу. І не треба більше про це, Тоні.

Розмова відбулася зразу по приїзді Бренди, потім усе пішло краще. Цього разу приїхав Джок, а також Аллен з Марджорі й ще одне подружжя — Тоні знав їх змалечку. Бренда запросила їх усіх спеціально для Тоні, і він був радий. Надвечір вони з Алленом пішли пополювати на кролів з рушницями, з яких стріляли граків; після вечері чоловіки грали на більярді, а одна з дружин дивилася, як вони грають.

— Стариган тішиться, як дитина,— мовила Бренда до Марджорі.— Він любісінько звикає до нового режиму.

Засапані й розпашілі чоловіки вскочили до кімнати хильнути віскі з содовою.

— У Тоні одна куля мало не вилетіла у вікно,— сказав Джок.

Цю ніч Тоні спав у «Гіневрі».

— У нас усе гаразд, правда ж? — запитав він раптом.

— Авжеж, любий.

— Мені тут так тоскно самому, і в голову лізуть усілякі думки.

— Тоні, не нуди світом. Ти ж знаєш, що це заборонено.

— Більше не буду.

Вранці Бренда пішла з ним до церкви. Вона вирішила присвятити йому всю суботу й неділю, а тоді зникнути надовго.

— Ну, як ваша висока наука, леді Брендо?

— Вчуся запоєм.

— Невдовзі ми всі приходитимемо до вас на пораду, коли перевищимо свій кредит у банку.

— Ха-ха.

— А як там Грім? — запитала міс Тендріл.

— Я